На неправді правду не збудуєш. Роздуми у складний для України час


Сумно стає від того, що у святій для українців справі формування Помісної церкви не все є щирим і чесним. А це означає, що є великий ризик на те, що нове утворення не стане якісно новим, а відбудеться лише «укрупнення» існуючої УПЦ  КП.  Поведінка останньої цілковито в цьому переконує.

Якщо дивитись на це з точки зору політиків, то ніби слід «примкнути очі» задля великої справи. Але як бути з тим, що в нове утворення автоматично перенесуться і утвердяться набуті церквою вади  хворого суспільства? Адже засади об’єднання і приєднання дуже різняться. Суспільство очікує справжнього об’єднання, а зі сторони УПЦ КП звучить: «Приєднуйтесь, і лише на наших умовах – наш статут, наша назва, наша влада». Отже, можна вважати, що такою є особиста позиція Патріярха Філарета, колишнього предстоятеля РПЦ в Україні, який свого часу втратив шанси здобути московський церковний престол (бо на це місце було «призначено» іншого). Через те він почав шукати способу унезалежнитись від Москви, за що за церковним правилом був нею покараний.

І це покарання Вселенський патріярхат визнавав до наших днів.

 На той час в Україні вже активно розвивалась УАПЦ, яка була дуже небажаною як для посткомуністичного уряду, так і для апологетів РПЦ. Митрополит Філарет у своєму ставленні до нового церковного утворення виявився однодумцем недавнього очільника КПУ Кравчука, і для знищення УАПЦ об’єднались дві сили. 

.       Сьогодні митрополит Філарет намагається виставити себе, як  мало не  єдиного за всю історію борця за Автокефалію. Якщо оцінювати таку поведінку дуже делікатно, то це –нескромність, що аж ніяк не личить духовній особі. Бо як можна забути всю складну  історію  УАПЦ  і, зокрема, її Третього відродження  – адже все відбувалось порівняно недавно і на наших очах.

          19 серпня 1988 року Петро-Павлівська парафія у Львові проголосила про свій вихід з-під юрисдикції РПЦ. Одночасно у Києві почав діяти Комітет віднови УАПЦ. Відразу після проголошення розриву з Москвою були післані телеграми митрополитам: львівському – Никодиму, та київському-Філарету. Ініціятори також звернулись до Константинопольського патріярха з проханням взяти парафію під свою опіку. Всі перелічені документи були опубліковані в Лондонському «Віснику», органі УАПЦ в Англії.

            Ще перед тим ініціятор відродження Автокефалії священик Володимир Ярема написав листа митр. Філарету із закликом протиставитись московському церковному гнобленню. У відповідь відбувся заочний церковний суд з проголошенням анафеми авторові «зухвалого» листа.

Нововідроджена УАПЦ стрімко розвивалась, витримуючи брутальне втручання у свої справи уряду президента Кравчука. Були задіяні різні засоби і способи, а серед них і дуже брудні, щоб зупинити розвиток Автокефалії та «замкнути» її в межах Галичини.

Неабияку роль відігравав у цьому митр. Філарет. Зрозумівши, що його «кар’єра» в РПЦ обірвана, він переорієнтувався на українську церковну ниву і розпочав активну боротьбу з конкурентом, яким на той час ставала УАПЦ. 

5-6 червня 1990 року відбувся Всеукраїнський Православний помісний собор УАПЦ. Було затверджено Статут УАПЦ і обрано першого Патріярха Ки- ївського і всієї України Мстислава Скрипника. Далі  передбачався розвиток у єдності з Вселенською Церквою.

Це дуже не сподобалось президентові Кравчуку  та  митр. Філарету. Вони не могли змиритись з тим, що УАПЦ набирала сили. Тому у Києві Патріярха  Мстислава гостинність зі сторони влади не чекала; його елементарно зневажили. Йому, людині похилого віку, довелося перебувати у готельному номері.

У червні – липні 1992 р. без відома Патріярха Мстислава та без рішення соборного управління Церкви посткомуністична влада незаконно зняла з реєстрації Статут УАПЦ, а далі було заявлено про нібито об’єднання частини

УПЦ МП (на чолі з тодішнім, але уже не канонічним, Митр. Київським і всієї України Філаретом Денисенком) з УАПЦ та проголошено створення УПЦ КП. При цьому митр. Філарет дивним чином став «заступником» патріярха Мстислава. 

            Під примусом влади до складу УПЦ КП було переведено значну частину УАПЦ. Таким чином,  недавні головний комуніст і  друга особа в РПЦ, різними способами залучивши на свою сторону  легких на спокусу або наївних людей та провівши «об’єднавчий собор»,  нібито позбулись небажаного церковного утворення і, водночас, неприйнятної для них обох (недавніх компартійного і церковного вождів УРСР) особи Патріярха Мстислава. 

Після смерті останнього УПЦ КП нібито очолив священик – дисидент Володимир Романюк, який не зрозумів, що його лише підступно використовують, спокушуючи зрадити УАПЦ. Насправді, йому була призначена роля «заслони» намірів митр. Філарета.  (Несподівана  смерть патріарха Володимира (Романюка) і  досі залишається  загадковою).

            Все це сьогодні замовчується найнятими «придворними  церквознавцями» та вимальовується інша історія, у якій патр. Філарет – це

«єдиний і незрівнянний» борець за церковну незалежність України. А, насправді, ця особа через своє марнослав’я вже загальмувала створення Української Помісної Церкви на два десятиріччя.

Відновлення порушених прав і державної реєстрації Статуту УАПЦ відбулось за протестом Генерального прокурора України Віктора Шишкіна вже після смерті патріярха Мстислава.

Тому тепер постають питання:  як уявляє собі  УПЦ КП процес створення Української Помісної Церкви? Чи це буде гармонійне об’єднання з пошануванням прав меншості, чи грубе підпорядкування? Яким чином зможуть долучитись до об’єднання представники УПЦ МП?  І на яких засадах буде вибудуване її управління – чи матиме воно будь-які ознаки церковної демократії? Бо мало користі буде Україні від церковної формації, якою заправлятиме «митрополітбюро» на чолі з церковним «олігархом».

І ще одне. Патріярх Фідарет, як церковна особа поважного віку, мав би демонструвати (за прикладом Блаженнішого Любомира Гузара), що у Церкві влада не є головним, а не заявляти, що «був, є, і буду патріярхом».

Кожен, хто причисляє себе до цивілізованого світу, підтвердить, що без повноцінного об’єднавчого собору із забезпеченням демократичних засад, спільного опрацювання і затвердження Статуту Помісної Церкви, і лише після цього - виборів предстоятеля, нічого доброго не варто чекати.

Важливими у цьому процесі будуть ролі Президента України та представників Вселенського Патріярха. 

                                                                                    Михайло Яремчук