Газета "Успенська вежа", № 11 (2017)
Було це ранньою весною 1933 року в місті Ромни Сумської області. Мені було вісім років, а моєму братові п‘ять. Був голод. Тільки залізничникам давали хліб. Мій батько і мамина сестра Ната, яка жила з нами, працювали на залізниці, отож отримували хліб на двох працюючих, тому ми мали що їсти. Частину хліба міняли на молоко, картоплю, квасолю. Запам’яталася квасоля, яку жінка приносила міняти у вишитому рукові від жіночої сорочки. Сорочка зносилася, а вишиті рукави вживала за торбунки.
Пам’ятаю, як брат просив їсти, думаючи, що не дають, бо ще не зварилося. Ласощами були бички, маленькі солоні рибинки із великими головами.
Одного разу мама послала мене по хліб (який видавали на картки) до крамниці, що була відразу біля входу до будинку, де ми мешкали. Взяла хліб, і тільки хотіла зайти на подвір’я додому, як тут підійшла до мене якась жінка і говорить, щоби я йшла за нею, бо мама чекає мене у них на подвір' ї. Я пішла з нею, як раптово чую голос сусідки: «А куди ти, Манька, ведеш дитину?». Та відпустила мене. Та жінка, яка покликала Маньку, була наша сусідка. Вона взяла мене за руку і повела мене до нас на подвіря, кажучи,що тепер багато голодних і все може статися. А мені мама пояснила, що не тільки можуть відібрати хліб, а й убити.
Я любила свою тітку Нату, і як вона йшла кудись і мене із собою не брала, то я бігла за нею слідом. Вся моя увага була скерована на тітку, і я нічого не зауважувала. Як сусідка налякала, що щось погане може трапитись - я стала зі страхом дивитися довкола на людей, і тільки тоді побачила, що люди в лахміттях, переважно чоловіки, що сиділи просто на землі і просили їсти. Вони нічого не говорили, тільки мовчки простягали руки. Проходячи вдруге - бачила декотрих, що лежали вже мертвими. На другий день мертвих уже не було, а на їхньому місці сиділи інші з простягнутими руками. День і ніч сиділа купка людей біля Торгсину, крамниці, яку влада відкрила, щоби зібрати золото, яке ще було у приватних руках. За золото там могли все купити.
Одного вечорами ми пішли подивитися на виставу самодіяльного театру залізничників, де грала моя дорога тітка Ната. Вертаючись додому, зупинилися на хіднику, щоби пропустити гарби, накриті брезентом. Проїхала одна, друга, а як проїздила третя - війнув вітер, підхопив край брезенту, і ми побачили в гарбі людські трупи. без одягу, кістяки, обтягнуті шкірою, накидані один на одного, наче хворост.
Ми стояли мовчки, ніхто із нас і пізніше нічого не сказав. Того видовища неможливо забути. Довго снилися трупи мені і моєму братові, який часто кричав серед ночі і мама будила його, щоби перервати страшний сон.
У селах було особливо тяжко. Мого дядька в селі Сірівка, біля Кременчука, заарештували і вислали на Сибір. Тітка лишилася з двома дітьми без нічого. Все, що вони мали із харчів - конфіскували. Як почали голодувати, тітка написала до нас, що менша донечка у поганому стані й просила, щоб ми забрали до себе старшу, аби врятувати її від голодної смерті. Як мама приїхала в село, то меньша вже померла, а старша Надійка була дуже хвора. Мала дизентерію. Мама привезла Надійку до нас. їй потрібна була медична допомога, і прийшлось покласти її у лікарню.
Мама щодня відвідувала її у лікарні, носила їсти, пильнувала, щоби її добре доглядяли. Мамині старання були даремні. Надійка померла.
Пам’ятаю, як лежало Надійчине маленьке тільце в нас у хаті. Запам’яталося, як із її голови вилізла біла воша, а мама все її підпихала під шапочку, кажучи, що від покійника ніщо не можна брати. Як виглядала покійна Надійка - не пригадую. Можливо, не могла дивитися на личко померлої сестрички.
На другуй день після похорону приїхала Надійчина мама. Я була сама у хаті. Вона зі слізьми звернулася до мене: «Що ви зробили із моєю Надійкою?». Образ тітки і її слова пам’ятаю, а що було далі, як повернулася моя мама - забулося.
Робота на залізниці уможливлювала мамі відвідини Ленінграда в Росії, де вона купила пшона та варила його дітям. Частину пшона вона обміняла на шкірки від сала й ними змащувала пательню, щоби смажити цибулю до супу. Коли пішла з дітьми провідати одну родину, то звеліла дітям не сідати до столу, щоби не їсти чужих харчів. Але маленький Іполит побачив у приятелів ріденький білий суп і сказав, що в мами суп – гірший, бо мама варить його з мухами. Він мав на увазі оту засмажку із цибулі. Не встигла мама щось сказати, як мати наших знайомих зі словами «Бідна ти дитина. Сідай тут, я зараз наллю тобі супу» посадила братика до столу.
Довго наша мама була сердита, ще й чутка розійшлася, що вона нас супом із мухами годує.
Як потепліло, стали давати землю під городи і картоплю для посадки, а як появилась молода картопля, то ми вже не голодували.
