Коли починається війна, звичне життя розлітається на осколки. З них важко швиденько зліпити щось цілісне.
Час плине по-іншому
Із першими вибухами о 5:00 ранку прокидаєшся в новій реальності. Звичного світу більше немає. Проблеми, графіки, звички — безнадійно постаріли. Дні тижня розчинилися в суцільному 24 лютого, де то заходить сонце, то знову світлішає. Ідея запланувати щось хоча б на декілька днів уперед викликає тільки посмішку. Ні минулого, ні майбутнього. Життя сконцентрувалося в теперішній миті. Вона може бути нестерпною, але вона є — і це вже не абищо.
Молитва позбувається шаблонів
Звичні молитовні формули залишилися в мирному часі. По-новому розкривається Псалтир. У руках з’являються чотки. Ісусова молитва, доки серце знайде тишу поміж звуками обстрілів. І почнуть виринати зсередини імена тих, за кого просиш Бога. Спокійно, по одному, без поспіху. Це можливість молитися, а не вичитувати текст.
Богослужіння — це розкіш
Перша служба після початку війни. Людей одиниці. Але яка атмосфера! Храм немов збирає в собі значно більше, ніж уміщує фізично. Ніби ті, хто виїхав, хто не зміг дістатися, хто загинув — усі тут. Цінність кожного звуку, кожної літургійної дії, бо до цього богослужіння пощастило дожити. Радість причастя, яке може стати останнім. Збір дарів для поранених. Цілування миру. Обійми. Єдність. Справжність.
Християнство стало дієсловом
Іменник визначається запитаннями «хто?» і «що?». Класифікація в мирний час базується на тому, з якою церковною спільнотою людина себе ідентифікує, які догмати нею сповідуються, до якого храму вона ходить. У воєнний час ці критерії не абсолютні. Належність до віри перевіряється справами. Дієслово відповідає на запитання «що робить?», «що робив?», «що робитиме?». Слово має наповнитися дією, щоби засвідчити правду. Мабуть, тому волонтерський рух став таким природнім для Церкви. Вчинки говорять про віру більше, ніж красиві промови.
Екуменізм під прицілом
Бомбам байдуже, які храми нищити. Від обстрілів страждають Помісна Церква, Московський Патріархат, Римо-Католицька та ін. Окупанти руйнують церкви, гинуть люди. В таких умовах не до старих конфліктів і суперечок. У бомбосховищі на станції метро, в госпіталі серед криків і стогонів, у найближчому вцілілому храмі — розмови не про догмати чи канони. Там про біль, страх, життя і смерть. Хто роздає — тому байдуже, якого патріархату бабця, котра бере гуманітарну допомогу. Хто приймає — не уточнює, «канонічні» чи «патріотичні» батюшки привезли під будинок хліб і овочі. У таких умовах виробилася навичка дякувати за найменше. Просто за те, що незнайомі люди поряд і їм не байдуже. Це чудова основа для євхаристії. Потім, після війни, розберемось із табличками на храмах. Якщо це взагалі матиме якийсь сенс. Бо ж Церква — не православна, католицька чи ще якась. Вона – Христова.
Героїв не видно
Визначити героїв просто: вони своє геройство заперечують. Їм нема коли теревенити в телестудіях чи доводити комусь щось в інтернеті. Максимум — вони лаконічно прозвітують про результати діяльності. Чи дадуть знак, що досі живі. Завдяки їм прилітає не так багато мін і ракет, як могло б. З надією на Бога, на диво, на ЗСУ і підтримку таких же звичайних людей.
Військові, лікарі, комунальники, продавці, таксисти, залізничники, кухарі та всі, хто виконує свою роботу під обстрілами. Із ризиком для життя. Застуджені, з температурою, втомою. Від керівника військово-цивільної адміністрації до двірника мікрорайону. Завдяки кому в оселях є опалення, світло, газ і їжа. А шум сміттєприбиральної техніки та звуки клаксона цистерни з питною водою вранці заряджають оптимізмом на увесь день. Їхнє послання звучить так: життя не просто триває, воно перемагає. Руками цих простих і близьких кожному героїв.
Звідки беруться сили
В одному з північних районів міста, особливо постраждалих від артилерії ворога, на паркані є напис: «Чим зарядився — тим і стріляєш». Хто й раніше заряджався добротою, любов’ю, вмінням служити, жертвувати, прощати — зберіг цілісність, продовжує звичну роботу. Кого приваблювала ворожнеча, осуд, злоба — зник, розчинився у вирі негативу. Кажуть, штовхни посудину — і дізнаєшся, чим вона наповнена. Усіх добряче штовхнули. Полилося назовні не тільки те, що красиве. Нагода зробити висновки, залити новий вміст. Більше не марнувати цінний мирний час на те, що й на війні викликає огиду.
Найлегше і найважче
Напівтони зникли, всіх видно. Свій/чужий упізнаються без уніформи — по правді, совісті, гідності. Чорне і біле гранично розійшлися, сіра зона мінімальна. Маски злетіли — це зручно. Складніше — відмовитись від помсти гримасам, які ховалися під деякими масками. Лишити суд Богові. Зберегти людяність. Це та битва, яку веде кожен. Дати волю ненависті — легко. Зупинити зло на порозі своєї душі — важко. В тому й одна з місій священика на війні — надихнути на такий подвиг. Живим прикладом дати надію, що мир — досяжний. Не той, паперовий, після переговорів політиків. А мир у серці. Попри пережите. Попри побачене. З яким тільки й можна пірнати у вир людського горя, не тонучи в ньому. Мир, який стане головним здобутком не лише війни, а й всього життя.
