В багатогранній діяльності Станіслава Людкевича важливе місце займала робота по збиранню, редагуванню й популяризації творчих здобутків галицьких композиторів, його попередників. Людкевич звертався до музичної громадськости також через пресу з проханням передавати різні матеріяли, документи, відомості про цих композиторів. А 14 червня 1920 року Людкевич написав листа внукові Михайла Вербицького Ярославу, який працював вчителем гімназії в Ланьцуті (Польща). Ярослав Вербицький надіслав деякі рукописи свого діда, частину з яких просив передати в музей Музичного товариства ім. М. Лисенка. Також дякував Людкевичу за організацію ювілею М. Вербицького (в грудні 1920 р. минуло 50 років від дня смерти композитора). У святкових урочистостях по вшануванню М. Вербицького тоді (24 лютого 1921 р.) брали участь хорові колективи «Львівський Боян» і «Бандурист». Вступне слово на концерті виголосив Людкевич.
Одержавши лист від внука Вербицького, Людкевич написав статтю про композитора, в якій подав уточнену дату смерти, і склав нотографію його творів. Ці матеріяли були надруковані в журналі «Життя і мистецтво». Згадана стаття про М. Вербицького репрезентує Людкевича як літературно обдаровану людину з глибокою музикознавчою інтуїцією, що базується на європейській професійній освіті.
Слід зауважити, що Людкевич постійно займався редагуванням творів Вербицького. Так, Симфонію Ре-мажор він переклав для фортеп’яно в 4 руки, щоб уможливити її виконання, оскільки на той час в Галичині не було симфонічного оркестру; а чоловічий хор «Заповіт» переклав на мішаний склад.
З огляду на ювілейну дату – 200-ліття від дня народження Михайла Вербицького – нам видається доцільним закцентувати увагу на музикознавчій оцінці його творчости Людкевичем. Ми спираємось на видання збірки матеріялів Людкевича, упорядкованої Зиновією Штундер. Упорядник видалила бібліографію творів Вербицького в окрему розвідку. В останній з трьох наявних публікацій про Вербицького, а це: «Михайло Вербицький» (1920 р.), «Бібліографія творів М. Вербицького» (1920 р.), «Михайло Вербицький та українська суспільність» (1934 р.), подано надзвичайно глибоку, чітко сформульовану, арґументовану, лаконічно і літературно викладену характеристику творчого доробку композитора, показано його вагому роль як символу українського національного відродження в Галичині. Насамперед Людкевич визначає місце творчости Вербицького як засновника української музики в Галичині в 40-х роках ХІХ ст. Композитор працював майже у всіх жанрах, за винятком фортеп’янної музики та опери. І це в той час, коли у нас ще не було Семена Гулака-Артемовського із «Запорожцем за Дунаєм», ні «Вечорниць» Ніщинського, ні композицій Миколи Лисенка. А духовні твори Вербицького, на думку Людкевича, ознаменували появу найвагомішого в українській музиці після Дмитра Бортнянського духовного композитора, який став творцем хорового стилю в Галичині. Традиції духовної музики Бортнянського, як подає Людкевич, відчуваються в таких композиціях Вербицького, як «Іже Херувими», «Достойно», «Отче наш», або й у світських піснях, як «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт», які зараховують до перлин української хорової музики.
Стосовно симфонічних творів Вербицького, Людкевич їх вважає першою талановитою спробою української симфонічної музики не тільки в Галичині, але і в Україні загалом, тобто тим наріжним каменем, від якого бере початок українська симфонічна творчість. Вказуючи на окремі композиційні огріхи (розробка тематичного матеріялу, інструментування), Людкевич відзначає майстерне використання народно-пісенних і танцювальних мотивів у симфонічних увертюрах Вербицького.
Як автор понад десятка оперет і мелодрам, Вербицький, на думку Людкевича, став першим галицьким плідним композитором-оперетистом. Далі зазначається, що ці твори не втрималися в репертуарі через недосконале лібрето, а не через музику.
Насамкінець Людкевич зауважує, що Вербицький став останнім композитором-гітаристом, для якого гітара відігравала роль фортеп’яно. Він є автором кільканадцяти збірників пісень в супроводі гітари та етюдів і різних творів для гітари. Переважна більшість цих композицій є, на жаль, втраченою.
До загальних зауважень стосовно постаті Вербицького в українській музиці слід ще додати слова Людкевича про наш національний гимн «Ще не вмерла Україна». Зокрема, він писав, що «не кому іншому, а саме Вербицькому [...] було суджено і вдалося здійснити тодішній народний ідеал, потрапити в чистий та щирий тон народної душі». І вже з ретроспективи часу ми можемо засвідчити проникливо точну і правдиву оцінку цього твору Вербицького Людкевичем. Адже жодні подальші спроби замінити «Ще не вмерла Україна» будь-яким іншим твором в якості національного гимну були приречені на невдачу.
Розглядаючи питання бібліографії творів Вербицького, Людкевич їх подає в наступній рубрикації: церковні літургійні хори, світські хори й пісні для чоловічого хору a cappella, «Заповіт» на поезію Т. Шевченка, «Симфонії», оперети і мелодрами, ноти для гітари.
В першій статті про Михайла Вербицького Людкевич висловлює жаль з приводу невтішного стану, в якому знаходилася музична спадщина композитора протягом 50-ти років від дня його смерти. Тут Людкевич ставить завдання щодо спадщини наших перших галицьких композиторів, а саме – «винести на денне світло, очистити від пороху і плісні та впорядкувати, відділити зерно від полови». Тим самим ми зможемо виробити тверду усталену думку про нашу музику і зможемо захистити її від помилкового, перекрученого розуміння і трактування. І Людкевич з гідністю виконав поставлену перед собою мету стосовно, як він сам висловлювався, великого батька галицької музики - Михайла Вербицького. На думку Людкевича, у кожному творі композитора, у кожному мотиві ми чуємо Божу іскру, знамення правдивого, щирого натхнення, а часто й геніяльного навіювання.
Михайло Вербицький писав «кров’ю свого серця». Він став символом українського національного відродження в Галичині. Його композиторський доробок має неперехідне значення й увійшов у золотий фонд музичної спадщини українського народу, яка є вагомою часткою мистецької скарбниці світу.
Таким чином, аналітичні спостереження Станіслава Людкевича стосовно творчости Михайла Вербицького можуть слугувати добрим прикладом глибокого музикознавчого дослідження, результати якого не втратили своєї ваги і в наш час.
Оксана Захарчук