В кінці 80-х тут організувалася група небайдужих людей, яка переймалася вирішенням проблем, залишених у спадок соціалістичним способом господарювання. Новий місток через р. Харків, газифікація, проведення телефонного зв’язку – ось неповний перелік справ «передтеч» місцевого самоврядування. Також активні циркунівці боролися проти свавілля чиновників, безконтрольної роздачі землі, вирубки зелених насаджень. Можна пригадати прізвища цих людей: п. Олександр Чухіль, п. Олексій Надточий, п. Микола Нєізвєсний, п. Яків Сапаленко, п. Михайло Костюков, п. Марія Косенко, п. Марфа Гордовська та інші. А найактивнішим учасником цього руху в с. Циркуни в кінці 80-х на початку 90-х був п. Микола Гаврилаш.
На хвилі національного піднесення ним було створено місцеві осередки Народного Руху, Товариства української мови, Всеукраїнського братства Андрія Первозванного. Проте не всі його численні ініціативи знаходили розуміння та підтримку односельців. В багатьох панували острах, недовіра, байдужість – «родимі плями» радянського формування. «Працюючи з людьми в громадському секторі, я зрозумів, - згадує п. Гаврилаш, - що людям не вистачає чогось глибшого, фундаментальнішого за соціальну активність. І цей пошук, ці роздуми надихнули мене до створення духовної основи життя в селі – релігійної громади».
Так народилася ініціатива по організації православної парафії. Знайшлися однодумці: п. Галина Фальченко, п. Володимир Ключка, п. Олександра Ключка. Вирішено було надіслати делегацію до митрополита Никодима, керуючого Харківською єпархією УПЦ МП. Очолив делегацію п. Микола Гаврилаш. Однак на прохання благословити створення православної громади в с. Циркуни, владика Никодим відповів: «Не вигадуйте, у вас в Тишках є церква Різдва Пресвятої Богородиці, туди ходіть.» Тобто фактично відмовив. Але Господь не залишив своїх вірних без нагороди. Так сталося, що через братство Андрія Первозванного п. Микола Гаврилаш знайомиться зі священиками Української автокефальної православної церкви, яка тільки починала своє третє відродження. В с. Циркуни починають приїздити отці та відправляти служби Божі, молебні, освячення. Було вирішено реєструвати громаду УАПЦ.
В 1992 році в квітні місяці було зареєстровано статут Свято-Миколаївської парафії УАПЦ с. Циркуни. На Богоявлення 1993 року в центрі с. Циркуни збирається близько тисячі віруючих, щоб освятити воду. Чин освячення відправляв о. Петро Бойко. Дізнавшись про такий здвиг людей, митрополит Никодим, як передають очевидці, вигукнув: «Ми потєрялі Циркуни!». Починає розкручуватись маховик протидії Московської патріархії нашій церкві. Наклепи, безпідставні звинувачення, поширення неправдивої інформації – «джентльменський» набір засобів братньої конфесії. На наших документах (протокол установчих зборів, підписи «двадцятки») в 1993 році було зареєстровано паралельну структуру – Свято-Миколаївську парафію УПЦ МП с. Циркуни. На будь-які пропозиції мирного співіснування та взаємного непоборювання священик УПЦ МП відповідав незмінною відмовою, мотивуючи це тим, що він з «розкольниками» не бажає мати справи. Місцева влада також стала на бік УПЦ МП. І хоч явної протидії не відчувалося, та почуття підозрілості та зневаги до вірних УАПЦ було наявним. Як реакція на ці почуття, після відвідин чергової сесії сільської ради, на якій вирішувалося питання про виділення землі для нашої громади, п. Миколою Гаврилашем був написаний вірш:
Як важко бути білою вороною
Серед тупих, нікчемних, сірих гав
Які за крихітку зерна врожаю нового
Тобі готові очі повиймать.
Вони тебе ненавидять за колір
Вони тебе не люблять за добро
Хоч ти знайшов оте зерно у полі
І кличеш їх до себе всеодно.
Щоб не сказав ти – піднімають ґвалт
Як важко бути не таким у світі
Як зграя сірих і нікчемних гав.
Незважаючи на упереджене відношення населення, парафіяльне життя почало налагоджуватись. Вірними надавались власні помешкання для богослужінь (особлива подяка в цьому сім’ям Гаврилашів, Момотів, Котлярів), місцевий держлісгосп погодився передати землю для будівництва храму. В 1996 році о. Віталій Зубак, канцлер Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, освятив наріжний камінь майбутньої церкви. В листопаді 1996 року було призначено ієрея Олега Козуба настоятелем Свято-Миколаївської парафії УАПЦ с. Циркуни. А зі свята Успіння пресвятої Богородиці 1999 року починаються регулярні богослужіння в новозбудованому храмі.
В перші роки існування парафії мабуть найбільша проблема – це брак досвіду у тих, хто очолював процес відродження духовності в постатеїстичному суспільстві. Іноді самому священику доводилося проходити процес воцерковлення разом із мирянами, яких він мав впевнено провадити до спасіння. Багато-хто очікував від молодого настоятеля готових рішень в духовній, адміністративній, організаційній та інших сферах, а не отримавши – знижував активну участь у парафіяльному житті, а дехто зовсім залишав громаду. Постійно доводилося вчитися, серед іншого і на своїх власних помилках. Треба було ближче познайомитись із односельцями: чим живуть, які переконання, які проблеми найхарактерніші, взаємини. На все це потрібен був час.
Не можна сказати, що дискурс проповіді УАПЦ аж занадто специфічний, але все ж він дещо незвичний для нашого радянізованого, постіндустріального слобожанського населення. Панахиди 8 травня та на День героїв, урочистості на День матері та гаївки на Світлому тижні, щоб все це було сприйнято і закріплене у свідомості парафіян, щоб було подолано радянську інертність треба наполегливо та багато попрацювати.
Зараз ситуація змінилася. Священики здобули досвід, але і виклики часу стали загрозливіші. Відношення влади залишається щонайменше не дружнє. Гальмуються, саботуються соціальні ініціативи, маємо інформаційну блокаду, за 15 років служіння в Циркунах тільки раз вдалося потрапити на загальносільський суспільний захід, затримується закріплення майнових прав, зокрема оформлення земельної ділянки та повернення захопленої території. На гербі с. Циркуни з’явилася московська «луковічка» братньої конфесії (знайте, хто тут господар). Позитив же вбачаю в зміні ставленні самих людей до нашої громади. Якщо раніше парафія нагадувала учнів Христових між Вознесінням та П’ятидесятницею, які зачинилися в горниці «страху ради юдейського», то тепер, і через проповідь, і через особисте свідчення, все більше і більше людей відкривають для себе особливості української церкви та приєднуються до громади.
Звичайно, багато-що в процесі розвитку та життєдіяльності парафії залежить від священика (який піп – такий прихід), але у парафіяльному житті, мабуть, теж повинен діяти принцип синергії: мало, що благодать подається – вона повинна бути ще й засвоєною. Успіх вбачається у спільній невпинній праці настоятеля громади, парафіяльного активу та, по-можливості, всіх парафіян. А найбільше в Божому благоволінні нашій УАПЦ.
Джерело: uapc.org.ua/ua/news/