Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Добрий народний звичай запрошує нас перед далекою й відповідальною дорогою зупинитися, присісти на хвилину, заспокоїти думки. Скористаймося з цього звичаю й нині, коли готуємося вирушити в семитижневу дорогу Великого посту – дорогу до Бога, відтак же й до себе самих
Два тижні тому Церква нагадувала нам про досвід блудного сина, який зважився повернутися до зрадженого отця. І кожен із нас міг пізнати в цьому гіркому досвіді власні життєві помилки. Та сенс притчі – не у викритті синових провин. Євангеліє розкриває нам особливу Господню присутність у нашому житті в образі безмежно доброго Отця, готового завжди прийняти нас у Свої обійми, прощаючи всі завдані Йому кривди.
Зупинімося в спокійній призадумі – і ми відчуємо на обрії Великого посту присутність Небесного Отця, Який чекає на нас і сподівається на наше повернення.
Ми йдемо до Нього не самі. Нас кличе в дорогу й супроводжує в ній Сам Божий Син, гуртуючи людство в Свою спільноту – святу Христову Церкву. Її настанови, поради, церковна молитва визначатимуть духовну атмосферу посту. Переживаючи каяття за власні провини, відчуваючи біль і смуток через свою людську слабкість, ми постійно живитимемося натхненним словом святих Андрія Критського та Єфрема Сирина, нам осяватиме дорогу материнська любов Пречистої Богородиці. Особисте прагнення повернутися до Отця відкриє нам радість життя в церковній спільноті, радість співпереживання каяття зі своїм ближнім.
У цю мить спокійної призадуми поміркуймо над універсальністю головної настанови Євангелія, з якою маємо вирушати у Великий піст: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам» (Мт. 6:14). У чині прощення відкривається духовна перспектива посту, його покликання: реалізувати наш талант творити добро ближньому, властивий кожній людині як визначальна частина дару подібности Богові.
Наш шлях до Бога пролягає через примирення зі своїм оточенням, через перемогу над амбітним прагненням стверджувати себе за рахунок інших, через подолання комплексів власної вищости. Ми не зможемо побачити красу вечірнього довкілля, доки не вимкнемо в кімнаті світло й не розсунемо фіранки на вікнах. Так само годі сподіватися осягнути досконалість і багатство довколишнього світу, доки нам засліплює очі яскраве сяйво власного «Я», а штучні самозахисні бар’єри заважають впустити біль і турботи ближнього до нашого приватного життя.
Ми вчимося прощати, аби навчитися любити й творити добро. Піст не повинен ховати від нас болів і турбот довколишнього світу. Волання ближнього про допомогу може стати Божою відповіддю на наші життєві пошуки, спрямовуючи нас на діяльне служіння іншим. Молитовна тиша посту дозволить нам краще почути це волання й прийняти його як дар Божої любови та довіри. І саме тоді, коли в дорозі до Отця, помітивши страждання ближнього, зупинимося, щоб йому допомогти, ми відчуємо, як розкриваються батьківські обійми Творця й Він Сам вирушає нам назустріч, промовляючи: «Прийдіть, благословенні.., візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу» (Мт. 25:34). Амінь.
† Ігор,
архиєпископ Харківський і Полтавський
Свято-Дмитрівська церква
м. Харків
16 лютого (1 березня) р.Б. 2009. Прощена неділя