День 19 серпня 1989 року багато що змінив у свідомості православних християн Галичини. У той час вже бурхливо тривав процес виходу з підпілля Греко-католицької церкви, вірні якої вважали, що в Галичині православна церква не має розвиватися. Переважна більшість їх була переконана, що національно свідомі християни Галичини (на той час парафіяни православних церков) повинні влитися в лоно відродженої УГКЦ. Відповідно, на православних, які продовжували відстоювати своє право на релігійну свободу, лягало ніби тавро меншовартості. Подія, що сталася в храмі св. ап. Петра і Павла на свято Преображення, дала нам надію на самоідентифікацію.
Після виходу Петро-Павлівської парафії, а за нею багатьох інших, з-під юрисдикції московської церкви, священники у своїх проповідях почали відкрито розповідати історію створення автокефальної церкви в часи УНР. Гарячі проповіді о. Яреми, а також о. Івана Пашулі збирали в Петро-Павлівській церкві велику кількість людей з усього Львова й околиць. Крім того, до нас почали приїжджати, як зі сходу, так і з діаспори, прибічники ідеї відновлення УАПЦ, яких подія 19 серпня також дуже надихнула. Хтось привіз із Америки один екземпляр книжки о. Демида Бурка «УАПЦ – вічне джерело життя». Першою з мирян її прочитала п. Марія Ковальчук, яка в той час була старшою сестрицею в Петро-Павлівській церкві. Розмноживши цю книжку на ксероксі, приладі, що теж потрапив до нашої церкви з-за кордону, пані Марія розповсюдила її серед багатьох парафіян. Після прочитання цієї книжки громада майже одностайно припала всім серцем до ідеї відновлення УАПЦ. Ми тепер чітко усвідомлювали, хто ми, за що боремося, що відстоюємо, це було нашою твердою платформою під ногами.
Багато відомих осіб, сторонників відновлення УАПЦ чи зацікавлених, а навіть противників, приходило до будинку нашого батька, о. Яреми, на вул. Бічній Ялівець, що на околиці Личакова. Ми, діти о. Яреми, мимоволі були залучені до вирішення різних організаційних питань, пов’язаних з його діяльністю, але й самі свідомо хотіли якнайбільше допомогти батькові. Зрештою, ми всією родиною були задіяні в цій важливій для становлення нашої держави справі. Подібну участь у цьому процесі мали й члени родин інших священників, а також все активніше до цієї, можна сказати, церковно-політичної діяльності стали долучатися парафіяни. Мирянам імпонувало те, що, згідно статуту УАПЦ, їхня участь у житті церкви була важливою та навіть мала юридичну силу.
У цей час вся Галичина вже була задіяна у політичному русі за вивільнення України зі складу СРСР. Відбувалися численні мітинги, люди були сповнені надій та готові до змін. На суспільно-політичні заклики реагували також і церковні громади, які почали активніше гуртуватися. Перші осередки православного Братства були створені при Успенській та Петро-Павлівській парафіях Львова в листопаді 1989 року, а невдовзі братський рух поширився на інші парафії та навіть інші єпархії. На початок 1990 року православне Братство мирян вже було доволі чисельне.
Активісти львівського крайового Братства збиралися звичайно на квартирі п. Богдана Рожака на вул. Академічній. З духовенства на ці зібрання приходили отці Володимир Ярема та Ігор Бурмило. На одному з таких зібрань зайшла мова про основний атрибут Братства – братську хоругву. Пам’ятаю слова о. Яреми: «Уявіть собі, як то буде гарно, коли зійдуться різні церковні братства, кожне зі своєю хоругвою, а на чолі буде велика хоругва Ставропігійного братства». У скорому часі мій брат Святослав спроектував і сам виготовив братську хоругву з написом «Львівське крайове братства св. апостола Андрія Первозваного», а на зворотній стороні: «Молимося і працюємо заради незалежності Української держави і церкви».
17 березня 1990 р. відбулася установча конференція Львівського крайового братства св. Андрія Первозваного, статут якого був створений на основі діяльності історичного ставропігійного братства. На конференції головою Братства був обраний Богдан Рожак, була також обрана президія та затверджений голосуванням проект статуту. На установчу братську конференцію був запрошений депутат Верховної Ради СРСР від Львівщини Юрій Сорочик, якому на звернення конференції було доручено посприяти з підготовкою візиту до України найповажнішого митрополита української діаспорної церкви – владики Мстислава. Йшла мова, звичайно, також про необхідність заснування свого друкованого органу: час листівок і ксерокопій вже минув (ксерокс у Петро-Павлівській церкві, на якому працювала пані Марія Ковальчук, уже не витримував навантаження).
Першу газету Львівського крайового братства св. Андрія Первозваного назвали «Відродження». Два номери газети з такою назвою ми видали на маленькому форматі. Коли Святослав Ярема, перший редактор видання, пішов в державні органи його зареєструвати, виявилося, що газета з такою назвою вже є в реєстрі. Він у розпачі зателефонував мені з питанням, як перейменувати газету, бо не хотів пропустити чергу на реєстрацію, яка була досить велика. Отже, треба було миттєво вирішити з назвою. Уже не пам’ятаю всіх пропозицій, які лунали в нашій розмові, але враз він запитав: «А як тобі, Віра, «Успенська вежа»? Мені дуже сподобався цей варіант назви і так з’явилася братська газета з назвою «Успенська вежа», дорога всім нам і шанована читачами.
Мій чоловік Петро намалював раніше логотип для газети «Відродження», і надалі, уже після остаточного перейменування газети, постійно оздоблював її своїми шрифтовими заголовками, орнаментами та графікою. Також він завжди виконував на моє прохання різні оголошення та зразки запрошень на братські події. Дещо пізніше він намалював також для братської кімнати образ святого Андрія Первозванного, а крім того, виконав великий шрифтовий лист з переписаним статутом історичного Братства. А портрет святителя Петра Могили до братського осередку намалював мій син Кость.
Львівські братчики свої зібрання після установчої конференції проводили у каплиці Трьох святителів при Успенській церкві. Згодом вивільнилося невеличке приміщення в дворику колишнього ставропігійного комплексу, так звана кв. 14, але у ньому, на жаль, Братство надовго не затрималося, бо змушено було його залишити на вимогу церковної управи. Наші численні звернення до Міської ради щодо надання приміщення (а точніше – історичного повернення), підкріплені навіть листами від обох патріархів УАПЦ, а також відомих депутатів й політиків, так і залишися невирішеними дотепер. З кінця 1999 р. й досі Братство перебуває у невеличкому приміщенні в Успенському дворику (вул. Руська 3, кв. 1), подарованому нам п. Стефанією Лабіш, котра впродовж багатьох була свідком нашої діяльності та по можливості допомагала, особливо в нашій опіці над дітьми-сиротами.
Свою газету Братство видавало виключно власними силами, ми не могли розраховувати на підтримку церкви чи єпархії. Тим більше, що не завжди стосунки братчиків з архієреями були ідеальними, часом погляди на деякі речі відрізнялися, а ми все-таки хотіли відстоювати власну позицію. Протягом усіх 30-и років існування газети не раз траплялися критичні моменти, коли зовсім не було коштів на видання наступного номеру. Але кожен раз хтось з братчиків приходив на допомогу, жертвуючи власні кошти. Треба сказати, що й наші редактори завжди працювали, за великим рахунком, жертовно. Ми, члени редколегії та активні братчики дотепер практикуємо складання в братській кімнаті свіжого тиражу газети вручну по сторінках, чим економимо свій скромний бюджет. Але цей процес для нас завжди був і є доволі приємним: складаючи й рахуючи, ми спілкуємося, обговорюємо різні події, плануємо наступні номери. Для нас, причетних до видання газети, щомісяця якоюсь дитячою радістю і урочистістю супроводжується наша ствердна відповідь на численні запити парафіян: «А, що, вже є свіжий номер Успенської вежі?».
березень 2021 року
Віра Маркович
