http://poltava.adam-i-eva.com/church/dymytry.html#top
Для початку об'єднання перш за все потрібна добра воля. Не фальшиві заяви, не лукавство церковних лідерів, коли заявляється про готовність до об єднання, а робиться все для того, щоби далі залишити все як є і далі керувати Церквою, а об'єднаних підім'яти під себе. Так не буває.
Перше треба вияснити, який тип Церкви об'єднувальні сторони хочуть утворити. Для кого вона буде, чи для Христа, чи для мамони. Турбуватися канонічністю та визнанням Церков, чи не зважати на світове Православ'я, а робити щось своє - “патріотичне”, українське. Яким буде устрій, чи це соборноправна Церква, чи синодально-монархічна. Чи Церква буде підтримувати незалежну Україну, чи краще вернутись у “дружну сім'ю народів””, хоч би слов'янських. Яка буде мова богослужінь. Чи Церква має незалежну позицію, чи вона - державний департамент. Хто керуватиме Церквою.
Для об'єднання православ'я в Україні перше треба вияснити: чого ми прагнемо, чи йдеться тільки про об'єднання, чи треба з цим спішити?
Ні, спішити не треба. Нам треба розумного об'єднання дійсно віруючих людей, а не різних лукавих фарисеїв та саддукеїв. Нам треба збудувати Українську Помісну Церкву. Вона не може бути подібною ні до РПЦ, ні до УПЦ-КП. Навіть не може бути подібною до сьогоднішньої УАПЦ, бо в ній також не все гаразд. Ми повинні прагнути створення дійсно чистої, святої, Христової Церкви, а не збіговища ласих до заробітку. Щоб душі архієреїв горіли любов'ю до Христа і Його Церкви, щоб священики відчували духовну радість і твердо знали, що вони роблять велике, святе діло - спасіння рідного народу. Церкву, в якій пануватиме дух Христа, дух віри, дух правди, дух любові, дух небесної радості, - тільки не дух мамони.
Тільки від такої Церкви не буде відходити паства. Тільки до такої Церкви ми зможем навернути досі втрачених для православ'я людей. Ми повинні стати “світлом для світу”. Сіллю для звітрілої української землі. Ми повинні світити добрим прикладом, відновити давній дух побожності народу, старатися добром прогнати з України зло, сатану та всіх антихристів, що розбивають християнство на різні конфесії.
Хай Церква України, як і сама Україна буде своєрідною, не такою, як католицька Польща, не такою, як післябільшовицька російська імперія. Бо в тих краях християнство якесь половинчасте: в Польщі, ніби, надто “професійне”, в Росії - обрядовірне.
Якщо б ми хотіли об'єднатися з УПЦ МП такою, як вона є, то це для України, принаймі на років двадцять, призупинить духовне очищення, а за той час віра в Україні згасне, як свіча на вітрі. Тоді буде неповне, обрядовірне християнство. Не буде довір'я до архієреїв, не буде євангельського духа, не буде активної Церкви. Буде “дім купівлі”, буде “вертеп розбійників”, а не Христова, спасенна Церква. Чому в мене виникла така думка?
Бо досі ще йде, неначе, змагання. Ми хочемо й стараємось бути кращими у вірі, духовності. РПЦ вважає себе найканонічнішою, тому пильнує виконання обрядів і старається довести, що саме вона дає добрий приклад. УПЦ КП вважає себе “церквою патріотів держави” і влазить в усі державні та політичні, хоч і напіватеїстичні структури. Коли б все це змішати, - буде “церковний супермаркет”, буде базар, а не Церква.
Нам треба починати від “гірчичного зерняти”, від групи найбільш віруючих людей, і старанно, уважно, поволі починати апостольську працю і тільки тоді побачимо, що “і духи нам підчиняються”, а далі відчуємо, що “наші імена написані в небесах”, що Україну прийняв Господь, що не пожаліє для неї Своєї Благодаті.
Нам треба буде завжди пильнувати, бо знаємо, що на нас будуть скеровані погляди усіх ворогів України, що в наших діях завжди будуть знаходити тільки помилки і повертати їх на зло, але коли будемо працювати з чистими серцями, то не будемо боятися нікого й нічого, бо твердо знатимемо, що Господь є з нами. Нам буде ясно на дорозі та в душі, приємно в храмах, будемо мати завжди добрих людей за собою, і нам буде легко жити як вдома, так і в громаді, бо народна мудрість говорить: хто з Богом - Бог з ним. Свята Православна Церква зберегла, на нашу радість і щастя, найбільш правильне тлумачення вчення і Самої Постаті Христа, нашого Спасителя. І в обрядах Православ'я зберегло зв'язок з догматичним вченням, хоч, як кажуть люди - “час робить своє”, і в обряди Православної Церкви привнесено, як здається надміру повторень, а також надмірну кількість текстів, стихир і тропарів, наприклад, канону Ранішньої. Компетентна комісія майбутньої нашої Помісної Православної Церкви повинна солідно попрацювати над цим питанням, відвідати сусідні помісні Церкви й ознайомитися з їх обрядовими уставами і практиками, отримати від їхніх теологів -літургістів потрібні консультації. Все треба робити з розумом. Нічого з давнини, тим більше - суттєвого - не рухати, а нове відкинути, не як непотріб, а як те, що робить богослужбу надто довгою для теперішніх слабких, чи лінивих, звиклих до комфорту людей.
Моральна сторінка християнства є неперевершеною, але практично-формальне відношення в деяких Церквах, зводить це вчення з високого в ряд людських, ніби, можливостей, але насправді до Христового вчення підходять, неначе, не з того боку, а треба розглядати його під кличем-закликом Христа: “Будьте досконалі, як досконалий є Отець ваш Небесний”. Отже треба виховувати нове покоління українських православних християн саме під таким девізом. Католицькі Катехизми розписали моральну сторону християнства за заповідями, за доступними нормами. Російські православні християни хитаються між двома крайностями: або стараються застосовувати аскетизм, або дають волю своїй невдержимій натурі. Нашій Церкві вже треба працювати над морально-етичною стороною православного християнства.
Готуючись до спільного Собору треба пильнувати, щоб майбутня Помісна Церква була вповні канонічною, тому завчасно треба як діячам Собору, так і представнику держави, котрий відає релігіями, домогтися, щоб провести переговори з Церквами сусідніх народів, а передусім, з Патріархами Константинопольським, Єрусалимським та Александрійським, і домовитися з усіма про духовне спілкування нашої Помісної Церкви з іншими, а, головне, - про літургійне єднання. Тому вже перед Собором нам треба знати, які гілки з наших православних Церков на Собор можуть послати своїх представників, як делеґатів, а котрі не можуть, як неканонічні (тут не треба плутати два поняття: канонічність та визнання іншими Церквами).
Натурально, в Україні для росіян повинен залишитися екзархат РПЦ. Архієреїв, які досі вважають себе підлеглими тільки Московського патріарха, вважати єпископами російських єпархій, в містах, де вони будуть сформовані. В українських єпархіях для них не може бути місця. Архієреї повинні любити своє стадо, як любив Христос, а не тільки поганяти й стригти, виконуючи зовсім не Христову програму, а імперську.
Важко зрозуміти архієреїв та священиків українців в РПЦ, які чомусь досі так тримаються ідеї російської імперії і російської імперської Церкви. Та ж канонічність РПЦ дуже сумнівна. Чи то, може, якась інша причина?
Пригадайте хоч би проголошену царем автокефалію, яка стояла без канонічних підстав сто сорок років. А що зробили ті царі, які керували Церквою, з Новгородом та іншими провінціями? А фармазон безбожник Петро-І-й, який скинув патріарха, створив синод з оберпрокурором на чолі, та ще робив прилюдні кпини з Церкви, створивши “всєшутєйший сінод”. А Катерина ІІ-га! А створена Сталіним “сергіянська єресь” думаєте на сто відсотків канонічна? Те, що східні Патріархи бідували, не бридилися совєтською допомогою, то й мусіли сталінську Церкву признати канонічною, тим більше в границях її держави. Не перечу: Бог не забував про віруючих людей у більшовицькій тюрмі-державі, але якщо й були ще канонічні священики, то архієреї були канонічними хіба що на п'ять відсотків. Але чи такі вважаються канонічними в Бога? Чи ті архієреї досі вважають Церкву, створену КҐБ, за найбільш канонічну?
Чи може їх усіх чимось іншим крім алкоголю поїли, й вони під наркозом досі знаходяться й не можуть зрозуміти Божого поклику?
Коли б Бог вернув їм розум - вони б поїхали в Константинопіль і роз'яснили Святішому Патріархові, що панування Москви над Православ'ям не приведе до добра, що треба підкріпити Вселенське Православ'я українським народом, бо Православній Церкві загрожує страшна філаретівська схизма.
Господь Бог покарав українців Чорнобилем, але вчинив чудо любові й воскресив державу Україну. Невже ви не розумієте, що ви повинні діяти в Україні подібно, як Адам у раю до вчинення гріха. Невже ви не бачите свого гріха проти Бога і Його народу? Невже директиви сатани через різні російські видумки й “положення” вас так сильно гіпнотизують?
Христос прагне від своїх архієреїв, як від апостолів - повної віддачі. “Хто з вас першим бути бажає, хай буде всім слуга”. Христос бажає усього нашого серця. “Любитимеш Господа, Бога твого, усім серцем твоїм”... Христос для віруючої людини це щось, що понад усі земні скарби. Навіть батька треба покинути ради Нього. А ближнього треба любити так, як себе самого. Так невже аґресивний росіянин, який принижує українців, вам ближче ніж свій, спокійний народ?
Багато духовних осіб, навіть в УАПЦ, думають, що коли б Церква здобула вплив у колах державних людей, то вона б мала підтримку, в тому числі і матеріальну. Може в цьому є невелика доля правди, але не забуваймо про ідею Церкви.
Забувають духовні особи, що саме з цієї сторони Церкві загрожує моральний розклад, деґрадація духовенства. Нам треба розуміти, що досі наша Держава та її урядники є надто далекі від розуміння Христа та ідеї Христової Церкви. Вся держава та її урядники досі ще чисті більшовики. Поки що з ними нам не по дорозі, бо створимо знову більшовицьку Церкву. Особливо прошу духівництво УАПЦ: вилікуйтеся з тієї всякої “прекрасної” навіть “патріотичної” ідеї. Думайте не про себе і про своє високе становище у державі і Церкві, бо тут криється ваша духовна деґрадація. Думайте тільки про Божу справу.
Церква кожного народу має своєю метою спасати свій народ від зла і гріхів, провадити народ до Христа, а з Христом у небеса. Церква в державі повинна в першу чергу працювати зі своїм народом, . народом рідним. Болгарське духівництво працює для болгар, сербське - для сербів, румунське для румунів. Румуни моляться і славлять Бога своєю рідною румунською мовою, а в нас мучать народ давньою мертвою мовою, як давніше католики - латинською - бо цього вимагає ідея російської імперії, яка гнобить нас уже більше трьохсот років, яка і вимову церковно-слов'янської мови указами змінила на російську. Тому в нашому народові знищили живу віру, знищили внутрішнє духовне життя. Щоб наш народ ожив, позбувся комплексу меншовартості, - треба поставити твердий принцип: в українській Церкві - тільки українська мова. Про меншини в державі - хай думають їх провідники. Наша Церква має думати про наш, доведений до безпам'ятства та бездуховності народ.
Без відповідних книжок - не може відбуватись належним чином богослужба. Треба обрати розумних людей з усіх, досі розрізнених православних конфесій, експертів, які вибрали б кращі переклади Святого Письма і якомога скоріше б видали служебники, часослови, требники, октоїхи, святкові мінеї, обидві тріоді, акафісники та нотні книги для хорів і для сільських крилосів. Це можна робити і зараз, і це сприятиме об'єднанню. А це важка і дорога робота - отже для неї потрібна належна церковна дисципліна, щоби на це зібрати відповідні кошти.
Багато хто подумає: оце патріарх Димитрій хоче об'єднати Церкву біля своєї особи, бо для нього Філарет не підходить, архієреї РПЦ також.
Дорогі православні українці! Став я патріархом мало що не з примусу. Не вважаю себе відповідною для цього поста особою.
Маю на приміті людей, які, на мою думку, найвідповідніші. Також не знаю, хто з архиєреїв УПЦ МП міг би щиро відгукнутися на заклик до об'єднання. Але там може відкритися дійсно відповідний кандидат. Це буде видно з їх щирості, активності та відношення до ідеї української державності.
Ми мали в УАПЦ архієреїв, які спочатку виголошували патріотичні промови, а незадовго першими виступили проти Першого Патріарха України. Розчарувався в декотрих і я в часі свого патріаршого служіння. Одні зрадили Мстислава, інші зрадили мене. Тому наш народ повинен бути дуже обережним у виборах нового патріарха. Йдеться про долю рідної Православної Церкви, а тільки з Церквою можемо зв'язувати свої надії на щастя України.
Знаємо з історії та з власної практики, як працює СБУ в нашій державі, яке за своїми кадрами - досі КҐБ. Як наставляє людей проти найкращих, не підкорених їм кандидатів. Як нищить тих, хто досі ще вважався кандидатом на пост патріарха. Совєтське КҐБ -це страшна сатанинська сила. Чисельність їх рядів не зменшилась. Ті ж люди досі “працюють з церквою”, досі готові йти на найгірші злочини по наказу. Не розумію, чого їх досі толерує держава? Чого не заборонить їм займати посади на державній службі, як заборонила європейська Литва? І все ж таки не думайте, що обирати треба мене. По-перше - я старий. По-друге - до часу Собору я ще можу вмерти, по-третє - я вже змучився. Не легко в післябільшовицькій Україні бути патріархом, який не бажає співпрацювати з СБУ, чи іншими державними службами, які не розуміють християнства, які думають, що й Церква повинна гнутися перед владою так, як це було в СССР.
Тому прошу вас, майбутні виборці: будьте дуже уважливі до тих осіб, яких рекомендують на кандидатів сумнівні особи. Треба обирати людей направду випробуваних не в патріотизмі, але, передусім - у моральному житті. Хто вірно служить Христові, той любить рідний народ, бо це ж Христове стадо.
Боятися треба також людей гордливих. Коли гордий стане високо - він ще більше згордіє і не буде користі ні для Церкви, ні для богословських шкіл, ні не викличе він молитовного настрою у віруючого народу. Гординя - це сатанинський гріх і такий гріх дуже трудно вилікувати. То й не можна мати надії на те, що та людина зміниться. Так, об'єднання гілок Православ'я в Україні не є справою простою, легкою, як уявляють собі різні “християнські депутати”, а є справою дуже трудною і, рівночасно, справою великої ваги і значення. Тому до цього питання треба підходити не з парламенту, а з глибоким знанням суті справи і замисленням, великою відповідальністю.
травень 1999 року Божого