Успенська вежа № 10, 2019
Львівське ставропігійське братство розпочинає серію тематичних зустрічей. Першою темою є соціальне служіння і медичне капеланство, а гість – отець Михайло Гачан.
Після появи і часткової законодавчої легалізації військового капеланства в Україні набуває поширення і капеланство медичне. На Заході воно розвивається в повноцінну професію, медичні капелани працюють у штаті лікарень, отримують зарплатню в 50 000 доларів на рік. Зараз там триває дискусія, чи мають медичні капелани давати власні оцінки моральному стану пацієнтів.
Українські реалії інші – далеко не при кожній лікарні, насамперед на сході нашої держави, є власний медичний капелан. Та й об’єднуються вони лише в межах своєї конфесії – ПЦУ, УГКЦ, РКЦ чи УПЦ МП. І чи не головний фактор – далеко не всі священники мають бажання виконувати функції медичного капелана.
Отець Михайло вболіває за розвій медичного капеланства у Львові і, як побачимо з його розповіді, добре розуміє, яким воно має бути у майбутньому. Не в останню чергу завдяки тому, що його дружина Наталя – медик із 25-річним стажем. У темі медичного капеланства отець ще з кінця 90-х, коли на території 8-ї клінічної лікарні Львова розпочав будівництво храму святого великомученика і цілителя Пантелеймона.
Про місце капелана в лікарні
Як лікар обходить усі палати, так само і медичний капелан – має перебувати в постійному спілкуванні з хворими. Ми в Україні до такої практики ще не дійшли. Але потреба в постійній присутності капелана у лікарні зростає, це має бути священник, який би не мав стосунку до парафій – лиш тоді матиме час, аби присвятити його усім пацієнтам.
Хоча майже при кожній лікарні Львова є священник і каплиця, але централізований розвиток медичного капеланства тільки розпочинається – готуємось до першого зібрання.
Про аполітичність
За політику священнику чи капелану говорити не потрібно. Був один показовий випадок: після проповіді, в якій йшлося про політичну тему, до знайомого священника підійшла парафіянка і запитала: «Отче, а навіщо ви телевізор принесли до церкви?». Людям у сучасних реаліях достатньо політики вдома й на роботі.
Про побудову церкви
Через зовнішні чинники на початку 2000-х було призупинено будівництво церкви. І відновлено лиш за декілька років за головного лікаря Ростислава Тимощука.
Тоді я побачив – при будівництві найважливіше, щоб процес ні в якому разі не зупинявся. Бо після зупинки зрушити усе з місця дуже складно. Але з Божою допомогою, силами простих пенсіонерів і робітників, церква будувалася. Старші люди носили цеглу! А жоден олігарх з наміром допомогти не підходив. Тому я завжди наводжу парафіянам слова Христа: «Не бійся, маленьке стадо». І завдячую Богу й тим простим людям, старанням яких наша церковця врешті була споруджена.
Сьогодні храм святого великомученика і цілителя Пантелеймона ПЦУ – перший і єдиний у Львові, споруджений за часів незалежної України на території лікарні (ще один хочуть є в планах на території медичного університету).
Про сповідь
Сповідь у лікарні вирізняється своєю щирістю. Чому? Хворі не є парафіянами і знають, що вдруге дивитися в мої очі їм не доведеться. Це спонукає до щирішої сповіді. Не дарма набуває поширення практика, коли парафіяльний священник на Великий піст запрошує для сповіді чужих отців, яких люди не соромилися б. Мені особливо приємно спілкуватися, коли людина щиро сповідається, відкриває гріхи – на таке здатен далеко не кожен. Бо якщо людина відверто говорить про гріхи – значить довіряє священнику.
Сповідається у мене і медичний персонал, навіть завідувачі відділеннями. Але одного разу зустрів молодих лікарів, які чомусь не приходять на сповідь. Запитую, чому? А вони кажуть: «Отче, хочу, щоб ви мали про нас добру думку!».
Про релігійне єднання
Немає тижня, щоб я не відвідував важкохворих у реанімації. У 8-ій лікарні їх дві – загальна й інтенсивна терапія в інфарктному відділенні. Якщо у людей є така потреба, вони звертаються до мене. Чекаю на дзвінки цілодобово.
Коли людина потрапляє до лікарні, зникає питання конфесії. Був випадок із братом і сестрою, громадянами Польщі. Їхали через кордон, їхня машина загорілася. Хлопець із тяжкими опіками потрапив до нас у лікарню. Дівчина ж дзвонила до мене й просила, аби прийшов помолитися за брата. Вона не шукала римо-католицького священника – покликала того, хто був найближче. У лікарні ми ніколи не наголошуємо на конфесійній приналежності, адже там, особливо в реанімації, люди в дуже особливому стані й про таке не запитує ніхто. Потреба в молитві – це найважливіше.
Про найважчі моменти
Ніколи не міг подумати, що як священник ходитиму по реанімаціях і відділеннях. Особливо важко було відвідувати відділення патології новонароджених дітей (зараз його перенесли до іншої лікарні). Ми хрестили цих малюків. Бувало, немовлята народжувались із вадами – незрячі, з гідроцефалією, без частин тіла. На це дивитися найважче.
Як у такі моменти говорити з батьками? Важливо заспокоїти, бо не завжди все так погано, як вони це собі уявляють. Наведу приклад: дуже часто переймаються вагою немовлят. Народилася дитина вагою 1,5 кг. Тато з мамою впадають у розпач, а я кажу: «Не варто перейматися, я хрестив дитину, вагою 600 г – і її вивели з того важкого стану!». Не так давно і взагалі був перший випадок по Україні, коли у Львові вдалося врятували 450-грамову дитину. Тому дитина, вагою в 1,5 кг – богатир!».
Як капелан одного разу зіткнувся з дивовижним випадком. Був у лікарні 28-річний чоловік. Ми за нього молилися. Мати розповіла таке: хлопець має залежність від гральних автоматів, не може з нею впоратись і вже вдруге намагається звести порахунки із життям – викидається з вікна висотного будинку. При цьому вдруге залишається живим.
Буває, стаю свідком і щасливих моментів. На лікуванні перебувала молода жінка з обпеченою дитиною, якій зробили енну кількість операцій. Дуже повільно заживали дитячі рани. При тому лікарі повідомили, що збираються робити чергову операцію. Мати переживала через це. Стала молитися. Так тривало декілька днів. І ось приходить у понеділок лікар, оглядає дитину і каже: «Скасовано, дитина операції не потребує». Отак наша молитва була почута Богом!
Тарас Вархоляк
