Ця історія трапилася під час заслання геніального сина України Тараса Шевченка в Казахстані у 1850 році. Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко порушив наказ царя про заборону писати і малювати, і через це Тараса заарештували та етапом відправили в Новопетрівське укріплення. Дорога протяжністю більше двох тисяч верст за маршрутом Орськ – Оренбург – Уральськ – Гур’єв – Новопетрівське укріплення в супроводі посиленого конвою була важкою. Зупинка в містечку Гур’єві тривала один день. В рапорті начальника гарнізону зазначалося, що до міста прибув політичний злочинець рядовий Оренбурзького батальйону № 1 Тарас Шевченко. Власне тут Шевченко підібрав дерев’яну паличку, яку потім посадив на півострові Мангишлак недалеко від Новопетрівського укріплення в гарнізонному саді. Шевченко дбайливо доглядав її, підливав, і з неї згодом виросла верба з широкою крислатою кроною, в затінку якої любив сидіти Тарас. Ця верба нагадувала Шевченкові легенду про розкаяного розбійника, якому Бог відпустив гріхи, бо з його палиці виросло дерево і почало плодоносити, оскільки той ретельно його поливав. В одному із своїх листів Тарас висловлював жаль, що, незважаючи на те, що з його гілочки вже виросла верба, гріхи все ще йому не відпускаються.
Подальша доля Тарасової верби наступна. Місцеві жителі доглядали її як священну реліквію, і вона прожила понад століття – до 80-х років 20 століття. Добре, що свого часу, під час святкування в 1961 році 100-літніх роковин з дня смерті Шевченка, делегація українських письменників привезла до Львова паросток з цієї верби і посадила у Стрийському парку. І вже з гілочки цього дерева відродилася верба в Тарасовому саді на Мангишлаку. А під час урочистостей з нагоди 200-літнього ювілею від дня народження нашого Пророка у Каневі недалеко від його могили були висаджені пагінці, зрізані з Тарасової верби у Львові, які привезла працівник Львівського Народного музею Тараса Шевченка Анна Станицька на замовлення працівників Канівського заповідника. На світлині зафіксовано момент передачі цих гілочок меру Канева Олександрові Скорині 10 березня 2014 року. Особливої святковості, піднесеності, величавості під час посадки гілочок надавав спів хору «Кобзарева криниця» з Канева. Таким чином здійснюється тяглість традиції, і верба тепер буде охороняти місце вічного спочинку Тараса на Чернечій горі.
Верба милувала око і помякшувала жахливу тугу Шевченка за рідним краєм, нагадуючи про Україну. В листі до свого друга Семена Гулака-Артемовського поет розповідав, що Новопетрівське укріплення розташоване в пустелі на північно-східному березі Каспійського моря; всюди пісок та камінь, хоч би якась травинка чи деревце – нічого немає; навіть гори не побачиш. Справжня пустеля! Тарас пише: «Дивишся, дивишся, і така тебе нудьга візьме – просто хоч давись, але ж і давитись нічим!» Він думкою линув у милий край і в уяві малював картину чарівливого українського пейзажу, що вилився в ніжних поетичних рядках його знаменитих віршів «Сонце заходить», «Зоре моя вечірняя», «Зацвіла в долині» та інших.
Шевченко часто приходив до своєї верби, і її зелена крона розвіювала його важку тугу, розпалюючи в ньому святе почуття любові до рідної України:
Свою Україну любіть!
Любіть її ... во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Оксана Захарчук