Однією із спонук до написання даної статті став трагічний відхід у засвіти видатного українця Бориса Возницького. Очолюючи багато років Львівську картинну галерею Б.Возницький (як мало хто з керівників його рівня) вславився як безкорисливий реставратор і опікун середньовічних замків в Олеську, Підгірцях та Золочеві, засновник Музею Івана Федорова у Львові, першовідкривач мистецьких шедеврів всесвітньо знаного скульптора ХVІІІ ст. Й.Г.Пінзеля. Врешті, нещодавно саме Б.Возницький, будучи вже на той час Героєм України, академіком Української Академії Мистецтв та доктором honoris causa, відкрив для прославлення львів'янами віднайдену ним одну з найдавніших львівських ікон ХV ст. - чудотворний образ Львівської Богоматері Одигітрії провідниці для якої в Палаці Потоцьких (вул.Коперника) позаторік влаштував окрему каплицю.
Майже всі, дотичні до науки і культури, люди (в т.ч. далеко за межами України), знали цю непересічну постать. І, коли подібного рівня особу хоронять у Львові, то небайдужі звертають увагу на те, за яким обрядом достойника відспівують. У випадку з новопредставленим Борисом Возницьким панахиду і чин похорону відправляв митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП Димитрій. Погодьмося, у Львові, який часом устами навіть офіційної влади позиціонує себе, перш за все, як сучасний осідок українського (?) католицизму, дана подія є, щонайменше, неординарною. А пояснюється все просто - Б.Возницький родом з-під Дубна на Рівненщині, де в час його народження (1926 р.), з українських, були лише православні храми. І цю вірність прадідівській вірі, таки своїй Церкві, Б.Возницький проніс через усе своє довге і плідне життя, заповівши проводжати його за православним обрядом. Власне тому, Літургія за покійним відбувалася у православному кафедральному соборі Покрови Пр.Богородиці у Львові. Так, звичайно, це в значній мірі дуже особиста справа - останнього обряду (тим більше в такій делікатній сфері), але в цьому, в значній мірі, проуніатському Львові, на це треба було відважитись. Вічна йому пам'ять!
Православні землі Рівненщини і, знову ж таки - околиці Дубна, дали світові ще одну видатну постать - академіка НАН України Ярослава Ісаєвича, який і в слов'янському, і в англомовному світі відомий своїми солідними науковими бестселерами - монографіями про Львівське Успенське Ставропігійне Братство, першодрукаря Івана Федорова, найдавніші українські літописи і стародруки, пам'ятки міст і сіл та ін. За свої досягнення акад.Я.Ісаєвич був обраний Президентом поважної Міжнародної асоціації україністів і понад два десятиліття керував одним з найбільш потужних на заході України академічним гуманітарним осередком - Інститутом ім.Крип'якевича НАН України. І хоча молоді роки Я.Ісаєвича пройшли в Стрию, однак родився він 1936 р. в учительській родині с.Верба під Дубном.
Рівненщина дала світові й відомого археолога Ігоря Свешнікова, який будучи народженим у 1915 р. в с.Хотин біля Радивилова і, після війни, майже пів-століття, пропрацював у Львові у відділі археології вже згаданого Інституту (тоді - суспільних наук АН УРСР). До одного з найбільших відкрить І.Свешнікова відносять віднайдення ним під час розкопок літописного Звенигорода під Львовом перших в Україні (!) берестяних грамот ХІІ ст. Саме І.Свешніков близько двадцяти років провадив розкопки на місці битви під Берестечком, видобуваючи з-під землі сотні зразків тогочасного козацького і польського озброєння, речі побуту, десятки тлінних останків самих козаків, яких, через страшну і кровопролитну битву, так і нікому було тоді поховати і вони залишились лежати зі слідами рубаних ран на кістках, аж поки їх не віднайшли археологи (сьогодні, будучи перепоховані за всіма церковними канонами, вони знайшли свій вічний спочинок у кістниці місцевої церкви).
І, врешті, дивовижною (у різнорідних ракурсах) постає перед нами непересічна постать ще одного уродженця Рівненщини - археолога і священика УАПЦ о.Юрія Шумовського (1908-1983 рр.), який походить із давньої священичої родини зі с.Мирогоща з-під Дубна. У1932 р. Ю.Шумовський закінчив православний богословський факультет Варшавського університету з дипломом магістра богослов'я, а опісля закінчив ще один факультет - відділ археології та антропології того ж університету. Назва студентського диплому Ю.Шумовського була "Доісторичні погребальні культи на Волині". Навчався він також у Кременецькій духовній семінарії. Після закінчення студій викладав українську мову і літературу, а також Закон Божий, у гімназіях та школах Дубна, Рівного, Здолбунова та у рідній Мирогощі. Вже тоді, після закінчення богословських студій 1932 р., Ю.Шумовський прагнув висвятитися на священика та зайняти місце помічника настоятеля у своєму селі, щоб допомагати батькові, теж священникові. Однак, Божий Промисел готував йому іншу долю. Впродовж 1939-1941 рр. Ю.Шумовський працював у Рівненському історико-краєзнавчому музеї і був його директором у 1941-1944 рр. Тоді, біля с.Вілігори під Рівним йому вдалось відшукати кісткові рештки палеомастодонта - далекого предка мамонтів і слонів, що було першою знахідкою останків цієї величезної доісторичної тварини в Україні.
Після визволення Рівного радянськими військами, таким як Ю.Шумовський, органи НКВС одразу ж клеїли ярлик "за активну співпрацю з фашистами" і, в кращому разі, відправляли на довгі роки в заслання, а найчастіше - розстрілювали. Маючи таку перспективу, Ю.Шумовський з дружиною, Любов'ю Федорівною, подався на Захід. Спершу - до Західної Німеччини (працював асистентом в музеї та університеті м.Фрайбург), потім - у Францію, де розпочав свою роботу в Інституті давньої людини в Парижі. На прохання вченого світової слави Теодора Моно Ю.Шумовський перейшов працювати до ІФАН (Французького Інституту Чорної Африки), звідки міністерство колоній делегувало його в ранзі асистента до Дакару. Протягом 1951-1956 рр. Ю.Шумовський розпочав перші стаціонарні археологічні й антропологічні дослідження в Судані. Взагалі, Ю.Шумовський став першим українським вченим, який досліджував Африку. Потрапивши в нові для нього умови, Ю.Шумовський працював спершу в Сенегалі, опісля в Інституті в Бамако як керівник секції археології й праісторії. Пройшовши протягом шести років понад 20 000 миль (близько 30 тисяч км) у саванах, джунглях і пустелі, Ю.Шумовський зібрав надзвичайно цінні і цікаві матеріали, з яких сам створив перший в тій країні Суданський музей в Бамако та став його першим директором. Знайдені під час розкопок та розвідок знахідки, Ю.Шумовський надсилав також до європейських та інших музеїв. Невдовзі, зважаючи на значний вклад нашого земляка в розбудову науки, Ю.Шумовського призначили директором Інституту Чорної Африки з правами адміністратора на цілий Судан.
До найважливіших відкрить Ю.Шумовського належить виявлена ним стратифікована пам'ятка палеолітичної доби в Бамако-Кулюба, а також чотири великі стоянки та дві майстерні палеолітичної доби над берегом Нігру, які за характером та багатством знайденого матеріалу є одними з найбільших на Африканському континенті. Унікальним відкриттям Ю.Шумовського є знайдена ним печера в Корункорокале на віддалі 37 км від Бамако, в якій наш земляк з Волині кілька сезонів досліджував горизонти мезоліту і неоліту. В результаті, Ю.Шумовський виявив в печері 11 людських скелетів негроїдної раси (які датуються майже десять тисяч років тому), значну колекцію знарядь з кварцу та докази канібалізму її мешканців. Окрім того, Ю.Шумовський відкрив ще кілька десятків печер, в т.ч. з петрогліфами і настінними розписами епохи неоліту. Про свої відкриття Ю.Шумовський доповідав у 1952 р. на Міжнародному Археологічному конгресі в Алжирі, на якому він виступив з трьома доповідями, а 7 лютого 1959 р. Ю.Шумовський виступив на науковій конференції в НТШ в Нью-Йорку з доповіддю "Джунглі і савани Судану". Невдовзі, тяжка хвороба африканського підсоння, що вразила Ю.Шумовського, змусила, на жаль, перервати його працю на континенті і повернутись до Європи. Згодом, однак, Ю.Шумовський переїздить до США, де висвячується на священика і отримує парафію.
В Америці о.Ю.Шумовський викладав в кількох університетах (читав лекції з антропології, еволюції людства, історичну геологію, доісторичну археологію, історію культури слов'янських народів та археологію України. Брав участь у Міжнародних наукових конгресах і симпозіумах у Сенегалі, Алжирі, США, Канаді, Польщі та ін.
...Вже в наш час, після того, як у Дубно був створений історико-культурний заповідник, о.Ю.Шумовський передав туди тисячі унікальних фотографій і слайдів, що стосуються його мандрівок Африкою, а також своє листування з Уласом Самчуком, Володимиром Кубійовичем, о.Іваном Огієнком, Патріархом Мстиславом та багато документів про свою родину, зокрема, багатотомні спогади "Зруйноване гніздо, чи Історія однієї священицької родини на Волині". Вже на початку свого рукопису о.Ю.Шумовський пише, що "...Наше духовенство віддавало ідейно всі свої сили, знання й турботи для душпастирської праці в парафії, було освічене теологічно, виховане духовно й релігійно та, несучи власний хрест своїх обов'язків, було для парафіян духовними опікунами, а то й несли для людей культурно-освітню працю, медичну поміч та правничу пораду". Автор з великою пошаною пише у спогадах про своїх батьків, зокрема, таке:"...слово батьків чи порада їх були святими для дітей". Особливу увагу в своїх спогадах о.Ю.Шумовський звертає на проблеми переслідування українців в довоєнній Польщі і наводить приклад про свого брата: "Петро, як медик не міг одержати відповідної посади лікаря в Польщі десь у клініці, бо був українець, та ще й православний".
Сьогодні, окрім вище цитованого рукопису, відомо понад 30 наукових праць нашого непересічного й дивовижного земляка, який був священиком, залишаючись водночас археологом. Українською мовою видана лише одна з його праць з розряду популярних - "Під гарячим сонцем Африки" (Вінніпег,1956), в якій о.Ю.Шумовський захоплююче описує свої наукові мандрівки та розкопки на Чорному Континенті. Зрештою, сама постать о.Ю.Шумовського, його життєвий шлях, ті колізії, які він пережив, поневіряючись по післявоєнній Європі, а невдовзі - гучна слава першовідкривача старожитностей африканської савани в Судані, не може не заінтригувати уяву.
Отак, в кільканадцяти коротеньких абзацах, вимальовується перед нами доля чотирьох різних людей, поставлених Провидінням у різний час, у різні обставини. Але, всіх їх об'єднувала безкорислива жертовність в ім'я своєї держави (хоч якби далеко від неї вони, часом, не були) та причетність - в більший, чи менший спосіб - до прадідівської віри своїх батьків.
