Наша зустріч відбувалася у доволі скромному офісі Львівського єпархіального управління Української автокефальної православної церкви. Це на вулиці Личаківський, 91, де в одному будинку і управа, і квартири, майстерня з ремонту взуття… Три невеличкі кімнати, нецикльована підлога, благенькі меблі... Але так довго не буде. До кінця року управління перебереться у велике просторе приміщення площею понад 700 квадратних метрів, що на вулиці Федорова, 11, поблизу Успенської церкви. Поспілкуватися з митрополитом Макарієм мені порадив давній знайомий, парафіянин Успенської церкви. Він не раз слухав проповіді, по народному казання, які виголошував Владика. Йому віриш, бо кожне слово йде з глибин душі, вистраждане життям. І часом зауважував сльози на очах митрополита. Владика, попри свій сан, може прийти з дарунками у лікарняну палату хворої людини, насамперед, коли йдеться про священиків... У Галичині священиками здебіль??ого ставали за сімейною традицією. Поцікавився, чи мій співрозмовник часом не зі священичої родини?
- Ні, – говорить Владика. – Я з далекого бойківського села Красне, що на Турківщині. Батьки були звичайними колгоспниками. Дев’ятеро душ дітей. Дитинство було голодним. Батьки розповідали, шо їм навіть доводилося лободу варити... Недарма кажуть, що у Карпатах легко дихати, та жити важко. Коли батьки пішли із життя, мені довелося самотужки ставити на ноги двох менших братів – дванадцяти і восьми років. За життя батька, коли навесні орали, вже о четвертій ранку були у полі...
– Усі роки до здобуття Незалежності були атеїстичними. Знаю, що навіть по селах вчителі пильнували, аби учні не йшли до церкви, особливо на великі свята.
– Я ходив до церкви, не криючись, щонеділі. І вчителі ходили. У гори той атеїзм так легко не проникав. Щоправда, директор школи час від часу мав нагінки за виховну роботу...
– А з вертепом, колядою ходили?
– Ходив. Двічі був Ангелом і один раз Царем...
– Знаю, що ви закінчили Одеську духовну семінарію. А до навчання де працювали?
– У нас у селі було відділення радгоспу «Карпати». Починав там пастухом і дійшов до керуючого відділенням. То був переполох у селі – керуючий вступив у семінарію! Щоправда, вступав три рази, бо атеїстична влада чинила тому усілякі перепони.
– А в партію вас не «тягнули»?
– Ще й як «тягнули»! І в комсомол. Але Бог так покерував, що уберіг мене від цієї напасті. Хоча зі своїми підлеглими, комсомольцями і комуністами у радгоспі, знаходив спільну мову...
– Як і де починалася ваша душпастирська діяльність?
– Сталося так, що перші вісім років після закінчення семінарії я мав місію організовувати громади, зводити храми у Донбасі – Донецька область, Луганська. За вісім років змінив вісім парафій... Не зі своєї волі, бо не хотів догоджати державним структурам. А потім – служіння Господу і людям у Мостиському районі – у селах Буців, Шегині, Биків. Сенсацією у релігійному житті став вихід церкви Петра і Павла у Львові з-під опіки Російської православної церкви. Настоятель храму отець Володимир Ярема проголосив це 19 серпня 1989 року. А я і ще четверо священиків зважилися на цей крок 1 жовтня цього ж року. Очевидно, це відіграло певну роль у тому, що делегати Собору УАПЦ одноголосно обрали мене керуючим Львівської єпархії.
– Що зараз являє собою УАПЦ на Львівщині?
– Це 350 парафій. Не всі громади мають великі храми. Дехто гуртує вірних довкола капличок. За сумісництвом я ще керую єпархіями Рівенсько-Волинською і Таврійською, до якої входять Херсонська, Миколаївська області. У Таврійській єпархії зареєстровано 52 громади. Діючих храмів – 27. На півдні є села на 1500 номерів, і жодної церкви. Там могли б виникати нові парафії, але бракує священиків. Хоча на Великій Україні душпастирську діяльність провадять чимало галичан – випускників нашої Львівської семінарії. Я спонукаю цих священиків через певний час за чергою повертатися у Галичину. Повертаються не всі. Не так-то просто покинути свої громади. На жаль, деякі наші краяни надто вже «омоскалилися», стали яничарами і служать у церквах Московського патріархату.
– Від початку незалежності точаться розмови про об’єднання усіх гілок православія в одну Помісну українську церкву. Логічно було б спочатку об’єднатися УАПЦ і УПЦ КП. Ці дві конфесії найближчі за духом. Яку позицію займаєте ви особисто?
– Я – за об’єднання. У нас навіть діяла комісія, яка розробляла принципи і механізми такого єднання. Але патріарх Філарет зайняв неконструктивну позицію. Замість об’єднання – пропонує приєднання. Мовляв, ми сильніші, у нас значно більше парафій... Це позиція «старшого брата» чи «старшої сестри»... Я б особисто не заперечував, щоб Філарет очолив об’єднану Церкву. Але він числить третє відродження УАПЦ не з 1989 року, а з 1992-го... Вселенський патріарх Варфоломій підтримує наше прагнення до об’єднання і пропонував обирати нового главу Помісної церкви з трьох кандидатур. Філарет погоджується ли??е на дві кандидатури – свою і нашого митрополита Мефодія. Бо не знав, хто ж буде третім...
– За утворення єдиної Української помісної церкви не раз виступав і предстоятель УПЦ Московського патріархату Володимир Сабодан. Він пропонує вам об’єднатися з ним...
– За це агітують і деякі єпископи УАПЦ. Ми збирали розширену єпархіальну раду і висловилися проти такого поспішного об’єднання. Будь-якого офіційного звернення про об’єднання ми від Владики Володимира не отримували. А головне – хочемо почути конкретні пропозиції щодо збереження українського духу нашої Церкви.
– Доводилося чути, що у такий спосіб прагнуть захистити Володимира Сабодана від тиску РПЦ і особисто патріарха Кирила...
– Справді, патріарх Кирило є реальною загрозою усім гілкам нашого православія. Москва і далі хоче стати «третім Римом». Кирило хотів би нас бачити слухняними овечками у своїй отарі... Ми будемо з усіх сил пручатися експансії РПЦ. Я не церковний політик, але ми не можемо відмовитися від того, за що боролися понад двадцять років. Ми не можемо зрадити тисячі наших вірних, які пішли за нами. Не так давно на Херсонщині на службі Божій були присутні двоє священиків з Москви. Вони казали, що Україна мусить мати єдину помісну Православну церкву.
– І ще, Владико, кілька запитань щодо авторитету і християнських чеснот самих священнослужителів. Це не стосується вашої конфесії. Двічі у різних селах чув скарги на те, що деякі настоятелі церков вибирають з таці грубі купюри, а до церковної каси йде уся дрібнота...
– У нас таких священиків немає.А якби хтось щось подібне задумав, то церковна управа такого б не дозволила, і я про це би знав...
– А щодо непомірних апетитів деяких священиків, які беруть непомірну плату за хрестини, за шлюб, за упокійну службу... Чи є у вас якісь затверджені тарифи?
– Немає ніякої такси. Хіба що у деяких церквах встановлюють мінімум оплати за шлюб і похорон. Я не раз казав своїм священикам: дивіться, хто перед вами. Якщо на шлюб з’їхалися гості на крутих джипах, то не гріх їм дати більшу пожертву на церкву. Якщо ж одружуються бідний студент з такою ж студенткою, то що з них візьмеш. Або коли помирає батько і лишаються дрібненькі діти...
– У нашій газеті була публікація про те, що у священиків дуже маленькі зарплати і державні пенсії...
– Ми робимо щомісячні відрахування у Пенсійний фонд. Питання про збільшення державних пенсій духовенству наразі не ставимо, бо бідують мільйони пенсіонерів, які тяжко працювали усе своє життя.
– З подивом довідався, що церкви платять нарівні з усіма за світло, газ, воду… Хоч церква і відділена від держави, але робите ви справу і богоугодну, і державну, бо виховуєте людей словом Божим…
– На жаль, не всі це розуміють. Платимо за все, як якась фірма чи комерційна структура…
– Зараз час непевний, нестабільний. Чув таке, що ніби над вами збираються хмари… У вас є якийсь «запасний аеродром» на випадок несприятливого кадрового рішення?
– Я жодної загрози для себе не відчуваю, хоча деякі священики кажуть, що така загроза є. Мають на увазі мою принципову позицію. Відчуваю підтримку деканів, настоятелів храмів, тисяч мирян. Можу піти і на парафію. Збудував своїм коштом гарну капличку на вулиці Харківській, біля ландшафтного парку Знесіння. На Золочівщині, біля сіл Білий Камінь, Ушня, Черемошня завершуємо спорудження монастиря. Я завжди дам собі раду, бо прой??ов не одне життєве випробування на міцність характеру і силу духу…
Борис КОЗЛОВСЬКИЙ
http://www.wz.lviv.ua/articles/96246
