Тетяна СЛОТЮК,
доцентка кафедри української преси
ЛНУ імені Івана Франка
Ксенія КЛИМ: «ЦЯ ВІЙНА СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО»
Жінка, чиє серце завжди там, де постійні вибухи і працює ворожа артилерія. Волонтерка, для якої всі захисники і захисниці з початку війни на Сході Україні стали рідними. Мати, син якої міряв воювати з 2014 року заради справедливості, миру, відбудови державності на окупованих територіях. Сьогодні, коли Марко перебуває на передових позиціях, вона возить допомогу як волонтер уже не лише для тих, з ким від початку війни, а й для сина, який захищає Україну на фронті у складі 80-ї десантно-штурмової бригади.
Ми поговорили з журналісткою, ведучою програми «Історія героїв», волонтеркою, членкинею Львівського Ставропігійського Братства св. ап. Андрія Первозваного Ксенією Клим. Вона поділилася своїми роздумами про досвід волонтерства і війну, яка торкнулася її сім’ї, про героїзм наших хлопців, про те, з яким серцем щоразу їде на фронт та що додає їй сили у праці задля перемоги.
– Коли війна вперше торкнулася Вас?
Війна зачепила мене з першого пострілу і заходу російських окупантів на східні землі України ще в березні 2014 року. Я тоді працювала на Львівському телебаченні ведучою програми «Вечір у Львові» і пам’ятаю щоденні вечірні ефіри, у яких жила тільки цим.
Спочатку був Майдан. Переживання через розстріли, коли запитувала себе: «Невже таке могло статися? Невже практично в прямому ефірі в центрі Європи можуть відстрілювати людей, які хотіли мирно і вільно жити?». І це не вкладалося в голові. Але після того, як поховали всіх наших героїв, стало зрозумілим те, що на цьому все не припиниться. Мої побратими з ГО «Народна Самооборона Львівщини» зібрали на той час шалену суму коштів, майже мільйон гривень. Хотіли передати їх сім’ям загиблих, але життя підказало і спрямувало їх на зовсім інші потреби, бо потрібно було робити все для того, аби захистити наших хлопців.
Тому паралельно зі студією та журналістською діяльністю активно взялася за волонтерську роботу. Спочатку тут, у тилу. Тоді згуртувалися справді дуже вмотивовані люди, які всім серцем прагнули перемоги. Відтак зібрали дуже багато касок, бронежелетів. Насамперед, ми допомагали 80-й десантно-штурмовій бригаді й передавали все туди, де це було вкрай необхідно.
– Коли Ви вперше поїхали у зону бойових дій як волонтер?
Це була ціла історія, як я випрошувала у свого керівника тогочасного Львівського телебачення відпустити мене на фронт. Він категорично відмовляв: «Не можу відпустити тебе туди, бо це дуже небезпечно». Я розумію, чому він так вчиняв, бо у мене на той час були зовсім маленькі діти: старшому синові — 14, молодшому всього — 5 років. Він, як керівник, робив усе правильно, а я почувалася некомфортно, мені було тісно у студії, мене тягнуло на фронт. Я мала побачити, що там відбувається, щоб відчути все із середини, аби працювати у студії професійно. Якось восени 2014 року, пізно ввечері, він зателефонував, щоб повідомити, що вночі їдуть волонтери і, якщо я дуже хочу, можу поїхати з ними. Він, напевно, сподівався, що, як жінка, не встигну зібратися, але відтоді почалися мої регулярні поїздки на фронт.
Пригадую, що це була Луганщина. Відколи поїхала туди, вже не було страшно. Не хвилювалася, що щось може статися. Там особлива атмосфера. Я цілком розумію хлопців, які не можуть повернутися з війни, на чому й наголошують психологи, що значно легше йти на війну.
Щоразу, з 2014 року, я їду туди натхненна, щаслива, що вдалося зібрати все необхідне, а назад повертаюся розчавленою морально, бо, по-перше, тут зіштовхуєшся з нерозумінням, а, по-друге, там залишаєш найкращих людей – свідомих, з якими почуваєшся безпечно. Так було 2014 року, і так було до 24 лютого.
– Спершу Ви поїхали як журналіст?
До початку повномасштабної війни я їздила туди як волонтер, але брала із собою оператора, щоб він фільмував. Ми розповідали історії цих хлопців, щоб показати людям, хто там, за кого і за що воюють. Дехто міг сказати, що їх туди ніхто не посилав. Щоб розуміти, за що воюють там кращі з кращих, ми на Львівському телебаченні підготували фільми про цих героїв.
Згодом, коли перейшла працювати в телерадіокомпанію «Перший Західний», то, завдяки підтримці керівниці цієї компанії — Ользі Цап, з’явився проєкт, який у мене завжди жеврів у душі. Ми почали фільмувати «Історію героя». Режисером фільмів став Василь Яворський, з яким було особливо комфортно працювати. Нам не потрібно було нічого узгоджувати, бо розуміли одне одного з пів слова, зокрема, про що хочемо розповісти ту чи іншу історію. 24 лютого він зібрав наплічник і пішов воювати.
– Ви пам’ятаєте настрій військових, коли почалися перші бойові дії на Сході України?
Як на мене, неправильним було налаштування 2014 року про те, що ми будемо вмирати за Україну. А згодом, за рік–два ми нарешті дійшли до того, що за свою свободу, волю ми повинні вбивати тих, хто вдерся на нашу землю. Як би це не було цинічно та страшно, але ми дуже добре навчилися це робити.
– Чим різнилися поїздки в зону ООС і після початку повномасштабної війни?
До повномасштабної війни їздили легко, збирали допомогу, передавали її наших воїнам, готували програми. До 24 лютого багато людей не розуміли, що відбувається, чому постійно збирали гроші. Зараз ця війна стосується кожного.
– Якими були для Вас перші дні повномасштабної війни?
Перші три доби війни я була не лише українкою, жінкою, патріоткою, волонтеркою, а насамперед — мамою. У ці дні світ перевернувся безліч разів. Серце розривалося, коли із сином не було зв’язку три доби і я, їдучи в машині, голосно прокричала молитви до Бога, щоб урятував мого сина. Не пам’ятаю, скільки це тривало, але я побачила, що з незнайомого номера надійшло повідомлення зі словами: «Мамо, це Марко. Зі мною все добре. Передай усім, що я живий». Рік тому він пройшов одну ротацію, однак то був заморожений конфлікт. Це не можна порівняти з тим, де він опинився цього разу, коли на повну працювала авіація, артилерія. За словами Марка, того дня Господь уберіг їхній підрозділ, але багато його побратимів загинуло.
– Якою була поїздка після початку повномасштабного вторгнення? Куди саме?
Пригадую, що це була Миколаївська область. Ми спустилися максимально туди, куди нам дозволили. Здається, в Доманівку, а за 60 кілометрів — Вознесенськ. Я не знала, де мій син був на той момент, адже телефоном ми таке не обговорювали. Надійшла команда чекати у визначеному місці.
Був початок березня. Ми стояли у степу. Нестерпно холодно. Дошкуляв вітер. Надходить повідомлення, щоб ми ще зачекали, бо хлопці не можуть виїхати. Ми стояли десь ще чотири години у полі з привезеним. На той час усі просили про телефони і повербанки, щоб вони могли зв’язатися зі своїми рідними. І знову надходить смс зі словами: «Мамо, тікайте, ми не зможемо виїхати». Уже зараз я аналізую і розумію, що він був біля Вознесенська. Того дня загинув журналіст Віктор Дудар. Ми залишили все у певному місці: телефони, автомобіль, тепловізори, а хлопці за дві доби змогли отримати привезене.
Відтоді, раз на тиждень, ми приїжджаємо. Пів дня відпочиваємо, знову починаємо збирати все необхідне і готуємося до нової поїздки.
– З чим довелося зіштовхнутися на практиці, коли почали займатися волонтерством?
Мала страх щодо закидів людей, мовляв, не прозвітувала, куди і що відвезли. Коли перші рази приїжджала в зону бойових дій, не могла себе змусити дістати телефон, щоб сфотографувати привезені речі, але військові з розумінням поставилися до того.
____________
Не можемо поставити на павзу війну, щоб доукомплектуватися
____________
– Чого зараз наші військові потребують найбільше? Чим можуть допомогти волонтери?
На початку вторгнення, окрім телефонів і повербанків, існувала велика потреба у тепловізорах, дронах, квадрокоптерах та автомобілях. Це було найнеобхідніше. Багато зайвих хвилювань було через те, що хлопців везуть у гарячі точки без бронежилетів та касок. Я на власні очі бачила, що в зону бойових дій, у центри комплектування підрозділів, привозили фури з усім необхідним і одягали там хлопців. Ніхто нікого не відряджав на бойові позиції без відповідного захисту чи зброї. Перші тижні всі шукали бронежилети, каски, тепловізори, дрони. Військових теж потрібно зрозуміти, адже вони мислять по-своєму. У них є команди та їхнє виконання. Вони нічого не пояснюють, що може впливати на якісне функціонування армії. У цьому допомагають волонтери. І це ті пазлики, що зійшлися до купи. Усе працює як годинник.
З крайніх поїздок поверталася вкрай знесилена через те, що бачила, як нашим хлопцям бракує зброї, техніки, боєприпасів. Зараз темпи значно інтенсивніші, ніж до 24 лютого. Ситуація вирівнюється. Працюють міжнародні домовленості, можливо, вже працює ленд-ліз.
Волонтери натомість привозять найнеобхідніше — тепловізори, прилади нічного бачення, турнікети, розгрузки, певні речі, які спрощують роботу військовослужбовця (наприклад, різні комплектуючі для автомата: глушники вогню, приціли, тепловізійні приціли та інші речі, які держава поки не може забезпечити, але це потрібно передати на передову вже і негайно). Не можемо поставити на павзу війну, щоб доукомплектуватися, мусимо виходити з того, що маємо. Також щоразу переганяємо два-три автомобілі, які залишаємо хлопцям на передовій.
– Часто хочеться поділитися у соцмережах переживаннями, емоціями після поїздок?
Після 24 лютого моє сприйняття цього змінилося. Щоразу розумію, настільки все це мізерно проти того, що роблять наші воїни там. Якщо й пишу, то тільки про те, які неймовірні речі там відбуваються.
Пригадую, як одного разу ми поверталися звідти, тоді я дізналася, що для цілого артилерійського дивізіону працює лише одна карета швидкої допомоги (в народі її називають «таблеткою») — це такий старий уазик. Їхній начмед сказав, що ця автівка з 2014 року на фронті, у будь-який момент може зупинитися, тому не буде можливості вивозити поранених з передової. Тоді я написала про цю історію у приватні повідомлення шанованій мною Ірині Микитчак, заступниці Міністра охорони здоров’я. Наступного дня мені зателефонували з Міністерства, щоб ми забрали авітвку. А завдяки «Народній Самообороні Львівщини» ми доставили ще одну карету і повністю забезпечили цей дивізіон.
Коли лаштувалися їхати у крайню поїздку, син написав, що потрібно два комплекти коліс. Я розумію, що бракує ресурсу для забезпечення цієї потреби. Тоді я й написала про це у фейсбуці, а до обіду вже мали всі колеса.
– Чи є у Вашій роботі як волонтера певні щемливі та трепетні моменти?
Звісно! Це — адресні посилки. Відвозимо багато цінних речей, які передають батьки та рідні для наших воїнів на передову, де пошта не працює. Головне — усіх зібрати, відшукати, нічого не наплутати і передати в руки. Хоча це дуже складно і вимагає багато зусиль, однак, коли все роздано, наповнююся неймовірним щастям. Цей момент дуже чуттєвий, бо почуваєшся святим Миколаєм, який має для когось важливу вісточку з дому.
– Дізнаємося з новин та соціальних мереж багато фото про поставки їжі, одягу, амуніції та інших речей. Але чи достатньо цього, щоб забезпечити мінімальний комфорт нашим захисникам?
Мушу визнати, що цілком достатньо. Навіть у найгарячішій точці фронту, де зараз мій син, є багато того, про що військові кажуть, що непотрібно везти. Є тилове державне забезпечення, але ми довозимо, наприклад харчування, яке спрощує їм життя.
Ми навчилися готувати пайки, куди входять якісні м’ясні та рибні консерви, енергетичні батончики і напої, шкарпетки, спідня білизна, таблетки для знезараження води, завдяки яким вони можуть пити її навіть з калюжі. Це такий набір, з яким можна піти на завдання. Він дуже виручає військових.
З останнього, що просили хлопці, це — форма і взуття, бо за три місяці, видане їм, зносилося. Зараз ми формуємо партію одягу для наступної поїздки.
Коли отримуємо замовлення, настає хвилинка страху. Однак блискавично всі питання розв’язуються. Я вірю в Господа Бога і вірю, що Він допомагає і скеровує, зводить потрібних людей у належний час.
– Ви помічали, як зменшилася суспільна підтримка волонтерів з роками війни й активізувалася після повномасштабного вторгнення? Коли, за Вашими спостереженнями, відбувся цей спад?
Люди, справді, фінансово вичерпалися, тому це дуже складно. Ми можемо провести паралелі між 2014 і 2022 роками. У психології описано таке явище. Коли людина робить певну справу 21 добу поспіль, вона до цього звикає, так виробляється звичка. І у нас це відбулося. Ми, на жаль, звикли до цієї війни.
У перші тижні хтось виїхав з України, хтось просто втік, бо це не його війна. Хтось допомагав, щоб приспати своє сумління, а зараз звик і почувається комфортно серед болю, плачу, похоронів святкує весілля, дні народження. Так було і 2014 року. Так працює людська психіка. І варто теж розуміти, що в основі цього — виховання, різні світогляди, бо навіть ті, хто поруч, не мусять бути такими як ми. Між нами є виховані на зовсім інших цінностях, де немає поваги до батьків, потреби у відвідуванні богослужінь у Церкві, пошанування своєї держави. Є покоління тих, хто зростав, формувався з радянським світоглядом.
Наша нація, напевно, була приречена, щоб здолати цей шлях. Це мало з нами статися. Як блукав пустелею єврейський народ сорок років, так і ми платимо зараз життям та кров’ю найкращих наших людей, щоб стати монолітною нацією, де будемо молитися одному Богові.
А другий момент, це — політика. Політичні ігри, які значно впливають на те, як це має закінчитися. Я — за те, що ми маємо припинити цю війну тільки тоді, коли виженемо цю наволоч за наші кордони.
– Через які канали комунікації повідомляєте про потреби військових і як збираєте необхідні речі?
Наразі вдається знаходити підтримку серед близьких людей. Мені складно просити, хоча і роблю це не для себе, а для наших воїнів, які дають нам можливість жити. Публічно я практично ніколи цього не роблю. Не хочу обтяжувати людей своїми проханнями. Поки можемо впоратися самі, а коли не зможемо, звертатимуся на публічних платформах.
– Серед наших захисників багато жінок. Чи привозите для них приємні дрібнички, щоб вони мали можливість дбати про себе?
У кожну поїздку я пакую дівчачі коробки. Вони вкрай рідко щось просять, але крем, шампунь, маски та інші дрібниці намагаюся їм привезти завжди. Війна війною, але там є життя.
— Яка логістика доставки необхідного для підрозділів?
У нас багато точок, у які ми заїжджаємо ще з 2014 року. Трапляється провідувати підрозділ мого колеги Василя Яворського, про якого вже згадувала. Зараз ситуація складається так, що майже всі наші підрозділи із західних областей знаходяться на одному напрямку. Ми між собою вирішуємо, хто куди поїде, намагаємося працювати прицільно, щоб наша допомога була кориснішою.
– Чи вдається бувати там, де воює Ваш син, щоб побачитися з ним?
Зараз ми маємо можливість бачитися частіше. Траплялося, що приїжджала і ми не зустрічалися, але ми привозили все необхідне. Ми вирішили працювати так у нашому волонтерському середовищі, щоб поїздки і робота на місцях були максимально продуктивними, щоб відвозити зібрані потреби, заїжджати з гостинцями і швидко повертатися назад для підготовки до наступної поїздки. Зайвий раз ми не хочемо нікого відволікати, тому намагаємося працювати як тінь.
_________________
Ніхто нікого не відряджав на бойові позиції без відповідного захисту чи зброї
________________
– Скільки осіб налічує ваш волонтерський штаб? Як сплановано його роботу?
Центр волонтерства та захисту — це чисельна організація, де залучено тисячі людей, які працювали автономно у різних волонтерських штабах до 24 лютого, а тепер об’єдналися. Маємо величезний логістичний центр, куди звозять гуманітарну допомогу, яку обліковуємо через внутрішні програми, працюємо за запитами та через акти прийому. На четвертий місяць війни все стало на свої рейки і працює, як годинник.
– Військові кажуть, що їм там легше на передовій, ніж тим, хто в тилу, бо вони бачать, що відбувається, оцінюють ситуацію з першоджерел і роблять усе заради перемоги. Чи так це відчувається, коли буваєте там і повертаєтеся сюди?
Я завжди поспішаю туди, оскільки там все дуже щиро, відкрито, відверто. Один з бійців сказав таке: «Тут на війні є тільки чорне та біле і лише кілька відтінків між ними, а в мирному житті — весь спектр кольорів, навіть більше жовтого, “гнилого”, поганого». Тому їх тягне на фронт.
У крайній поїздці ми везли багато гуманітарної медичної допомоги. Я заїхала в госпіталь до однокурсника мого сина, який отримав поранення, контузію. Він вийшов мені назустріч, ледь тримаючись за стіну. Я запропонувала йому поїхати до Львова, пролікуватися, відновитися, а він мені відповів: «Ні, не можу, бо я маю бути тут, зі своїми!».
Там простіше і легше попри те, що постійно свистить, земля здригається під ногами, але до всього людина звикає. Це захисна реакція організму, щоб усе витримати. Там усі перебувають в одному середовищі, мають єдину мету, тому там комфортно.
– Звідки берете сили для того, щоб ділитися силою, витримкою, вірою з тими, кому допомагаєте?
Мене часто про це запитують, і це, напевно, найскладніше запитання. Навіть, коли говорять, що я сильна, ніхто не знає, що коїться у моїй душі. Сила береться з величезної кам’яної віри в те, що все буде добре. Віра в Господа, що Він приведе нас до цієї перемоги, убереже наших найдорожчих.
Ще 2014 року я поспішала на війну, аби допомогти, щоб моїм дітям не довелося брати до рук зброю. Пригадую, коли син 2016 року приймав присягу на вірність України (він навчався у ліцеї імені Героїв Крут. – ред.), мене розривало зсередини, обсідали думки, що я не допрацювала, чогось не виконала, бо війна далі триває. Якщо я буду працювати, підтримувати хлопців та дівчат, ті руки, які тримають небо, то все буде добре. Боюся, якщо зупинюся чи перемкнуся на своє «я» і еґо, все полетить шкереберть. Тому віра в те, що від кожного з нас залежить перемога, додає сил та наснаги. Я вірю, якщо кожен з нас докладе зусиль для нашої перемоги, то Господь нас не залише. За нами правда, за нами Бог і за нами буде перемога.
– Якою ви уявляєте перемогу?
Часто уявляю, як хлопці повертаються і ми їх зустрічаємо. Це дуже яскравий образ свята. Уявляю наші щасливі усмішки, у яких буде закарбоване величезне «дякую». Увесь люд має вийти на вулиці та зустрічати їх, як справжніх героїв, які тримають для нас небо.
