Вимагаємо Справедливості! 70 років від початку Операції "Вісла"


Софія Федина

Для нас найважливішим моментом є сприйняття Акції "Вісла" не як поодинокої військової операції. Акція "Вісла" була лишень кульмінацією великого злочину депортації українців у 1944-1951 роках із теренів Закерзоння, українських етнічних теренів.

Під час цього сумарно потерпіло понад 700 000 етнічних українців. І єдиною причиною депортацій було те, що вони були українцями.

Чому ми маємо сьогодні говорити саме про ширший контекст, бо депортація 1944-1946 років створила підґрунтя для проведення Операції "Вісла", коли люди не захотіли добровільно покидати свої етнічні терени і їхати в Совєтський Союз.

Совіти обіцяли, що тим, хто виїде із Закерзоння, будуть забезпечені всі умови для гідного життя. Насправді ж цього не сталося.

Добровільність під час так званої "евакуації українського населення" була лиш на папері – евакуаційних листах, на яких переселенці були змушені підписатися, що вони не мають жодних претензій щодо своєї власності і своїх теренів. 

Добровільність була фікцією.

Ця перша частина депортації була абсолютно примусовою.

 Виселення з Бещадів українського населення солдатами батальйону Корпусу внутрішньої безпеки  "Познань"


Останній етап депортації відбувся у 1951 році із Західної Бойківщини.У 2019 році ми вшановуватимемо 75 річницю початку депортації понад 450 000 етнічних українців на територію радянської України. Людей, трагедію яких досі не було визнано, і яких і досі не було пошановано.

Ще одна причина, чому ми маємо цю серію злочинів розглядати разом, як одне ціле: злочини, які не були засуджені.

Жоден з етапів депортації не був засуджений, ані Україною, ані світовою спільнотою. А не засуджені злочини мають тенденцію повторюватися.

Одні з перших депортованих у 1944-1946 роках – це наші лемківські громади - були закинуті на Донбас, Луганську та Донецьку області. Вижили, вистояли, сформували ядро української громади, і жили далі.

За часів президенства Віктора Ющенка навіть заснували там під Луганськом фестиваль лемківської культури "Лемківська Ватра" .

Але злочин депортації, який не було визнано і засуджено повторився, із страшною символічністю: рівно 70 років опісля. Почалася новітня депортація наших громад із-під кордону з Московською Федерацією, з Луганської області.

Під Луганськом, 2 км від Луганського аеропорту, були села наших депортованих: Переможне, Карла Лібкнехта, містечко Лутугіно…

Саме лемківська громада Луганщини активно підтримувала українських десантників, яких сепаратисти зажали в Луганському аеропорту, носила їсти, пити, постачала інформацію.

За це частина – були розстріляні на очах у їхніх дітей. Частина наших людей попала в полон до сепаратистів (ті, кому вдалося вирватися, мають страшні проблеми зі здоров’ям). А ще частина – була знов розкидана по всій Україні. Дехто знайшов притулок у Львові, Івано-Франківську, Києві, а ще декого прихистили лемки на рідній Лемківщині, властиво ті, хто пережив депортацію 1947 року.

Таку ж ситуацію із символічним повторенням злочину ми маємо у контексті депортації Кримських татар.

Акція "Вісла" - це був злочин здійснений проти українців. І депортували саме за цією ознакою, навіть тих, хто себе на 100% українцями не визнавали, також це стосувалося і змішаних сімей.

Людям давали заледве дві години на збір, під дулами автоматів. Комусь давали віз, а комусь ні, щоб взяти речі… Багато хто не хотів їхати, то їх "стимулювали" спаленими селами...

Людей вивозили на Північний-Захід Польщі, на так звані понімецькі землі, і наші люди там залишалися майже без засобів для існування.

Депортованих намагалися розселити одна-дві родини на село, щоб вони не дай Бог не змогли сформувати організовані громади. Права повернення назад, як мінімум до кінця 1950-х - початку 1960-х років не було.

Тих, хто робили спроби повернутися, відловлювали і повертали назад, а занадто активних кидали у концтабір Явожно.

Тільки на початку 1960-х років спостерігаємо відлигу, коли невелика кількість депортованих спромоглася повернутися додому на рідні терени. Але в якій формі? Це дуже важливий момент: вони не мали права на свої хати, свої ліси, свою власність! Вони, якщо хотіли бути вдома,  мали купити у польських поселенців, що там вже були, свою ж власність.

І хоч деякі хати і наділи викупити вдалося, але ліси, якими володіли люди на тих теренах до депортації, не повернули.

Найголовніше, чого вимагає лемківська громада, а також і інші депортовані під час Акції Вісла і під час інших депортацій із Закерзоння: ми не просимо і навіть категорично проти нового переділу кордонів.

Ми розуміємо, що є такі реалії які є. Є демократична Польща і є демократична Україна у сучасних усіма визнаних кордонах – руйнувати сучасну систему безпеки, яка і так тримається на волосинці, категорично не можна.

Водночас ми категорично вимагаємо, щоб цей злочин було засуджено! Щоб його засудила польська держава, яка здійснила злочин проти своїх власних громадян, які мали етнічну ознаку – українець.

Але найбільше ми вимагаємо, щоб засудження депортацій відбулося зі сторони Української держави.

На сучасному етапі багато хто говорить, що Акція "Вісла" не стосувалася громадян України, мешканців української території - то чого ми пхаємося?!

Але це були наші люди, українці, і Українська держава – єдина держава світу, яка може і мусить захищати українців, і засуджувати злочини проти них.

Ще одна проблема діалогу з поляками в тому, що польська сторона справедливо зауважує: чому ми повинні засуджувати злочини проти українців, якщо сама Україна їх не визнає, і в Україні навіть не говорять і не знають, що це була за депортація. 

Минає 70-років опісля злочину, 25 років Незалежності України, а й досі українці плутають депортацію 1944-46 років із Акцією "Вісла".

Тому ми просимо, і я як голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань, звертаюся і до народних депутатів, і до Інституту національної пам’яті, і до усієї небайдужої громадськості, щоб ми спільно наступний рік проголосили роком Справедливості щодо українців, яких депортували із Закерзоння 1944-1951 років.

Щоб протягом 2018 року ми мали змогу зробити широку інформаційну кампанію, і щоб кожен українець в Україні знав про цю трагедію українського народу.

І на 2019 рік, коли ми матимемо 75 річницю початку загальної депортації, у нас була б нагода засудити ці злочини і пошанувати депортованих та їх нащадків належним чином.

Я також звертаюся до поляків. Ми не засуджуємо сучасну Польську державу, і ми не прагнемо реваншу. Але справедлива, демократична, християнська і європейська Польща, якщо вона такою хоче залишатися, має усвідомити, що жодного виправдання таким злочинам немає.

Ми прагнемо справедливості, і не тільки щодо українців. Ми прагнемо справедливості для людей.

Акція "Вісла", депортації 1944-1951 років – це був шалений злочин комуністичної репресивної машини, яка нищила усі держави, до яких вона доторкалася.

І якщо ми не хочемо, щоб такі трагедії мали можливість повторюватися, то наша пам'ять має бути сьогодні відновлена, а злочини визнані і засуджені.

Саме для того, щоб на майбутнє ми мали можливість жити мирно, але й водночас жити гідно. І щоб кожна держава мала право на своїх героїв, на своїх людей, яких ми шануємо, і на своє майбутнє.

                                      

На основі виступу під час круглого столу "Акція "Вісла" – злочин польського комуністичного режиму", присвяченому 70-м роковинам Операції "Вісла", 20 квітня 2017 року, Укрінформ. 

www.istpravda.com.ua